Аби глибше пізнати людину, треба побувати на її малій батьківщині. Тільки тут по-справжньому відкривається, чому вона була саме такою і чому саме такими виявилися результати її діяльності. Нині у селі дві меморіальні дошки – на будинку (не раз перебудованому), де колись народився історик, і на лікарні, що стоїть на місці варварськи зруйнованої церкви, збудованої колись В.Довговичем, де вони і правили з М.Лучкаєм.
У середні віки Великі Лучки були селом лібертинів – особисто вільних селян. Вони виконували певні повинності для мукачівського замку. За це були дещо вільнішими, ніж піддані графів, інших магнатів і просто дворян-нямешів. Упродовж багатьох поколінь тут сформувався гоноровий і підприємливий, десь навіть авантюрний тип селянина, який був просто неможливим у «панських селах”. Недарма саме тут відкрито чи не перший на Закрпатті пам’ятник Небесній Сотні – ще 22 серпня 2014 р. Недарма і нині саме з цього села веде своє коріння цілий ряд сучасних закарпатських політиків, громадських, науково-освітніх і культурних діячів. Найчастіше вони із дуже непростими біографіями. Одним із першим серед них якраз і є Михайло Лучкай, чия шеститомна “Історія карпатських русинів” написана поза усіма існуючими канонами і взагалі, здавалося би, не могла з’явитися з-під пера більш обережної людини.
Автор починає свої міркування з того, що «початки націй і племен, загублені в сивій давнині, приховуються від допитливих істориків, і жоден із них не був і не буде настільки щасливим, щоб висвітлити усе незрозуміле, розвіяти різні сумніви, явити приховану правду”. Це ще дуже делікатно сказано – мабуть, аби не лякати передусім самого себе. Але відступати було нікуди: “Поки видатна людина не привернула до себе увагу своїх сучасників визначним вчинком…, залишається непомітною; зробившись відомою після першого вчинку, стає предметом подиву і дослідження свого походження”.
Лучкай сприймав своїх земляків саме як видатних людей. Хай вони поки нічим аж надто величним не відзначилися у світовій історії, він вірив, що усе попереду. При цьому ішлося не тільки про справді рекордні врожаї кукурудзи і двічі Героїню соціалістичної праці Г.Ладані.
Інтелектуальний подвиг Лучкая полягав у тому, що він творив історію власного роду-племені з мінімуму джерел, якими володів. Фаховий історик з університетською освітою за плечима (навіть того рівня, який був на початку ХІХ ст.) просто би відмовився від такої безнадійної справи. Що тут скажеш? Ноїв ковчег теж збудував дилетант. Натомість професіонали сконструювали «Титанік”. Інші професіонали їм кермували і успішно затопили.
Написати академічну всеохоплюючу історію Закарпаття і нині дуже тяжко. Якщо взагалі можливо. Особливо одній людині. Потрібна була селянська впертість Лучкая, аби бодай започаткувати такий проект. Практично на кожній сторінці проступає між рядками одне й те саме: і ми, мовляв, не гірші за панів, не гірші за інші «нації і племена”, які вже мають писані історії. Це той самий настрій, який наприкінці ХІХ ст. віділлється у формулу “І ми в Європі”. М.Лучкай фактично пробував доводити те саме, що пізніше услід за М.Драгомановим – І.Франко та його побратими. Те, що подібна теорема мала далеко не тільки академічне значення, годі й казати.
Чи було Лучкаєве доведення цілком строгим, бездоганним, опертим на неспростовні підстави? Питання риторичне. Там, де бракувало фактажу, він покладався на інтуїцію, так звані позаджерельні знання, родову пам'ять і просто віру. Це так нагадувало архітектуру його власного села. Споконвіку там будували з чого завгодно: дерева, каменю, глиняних вальків, цегли і ще бозна-чого. Відголоски того там збереглися досі. Сучасна греко-католицька церква – дерев’яна. Поряд з розкішними котеджами сусідять вбогі хижки.
Всяка наука має свої закони, і нехтувати ними негоже. Тільки М.Лучкай робив це не від невігластва, а зі злиднів. Слід дивуватися не тому, що він не зміг, не осягнув, а тому, що йому вдалося – накидати схему «історії карпатських русинів” від античних часів аж до початку ХІХ ст. Не їхніх правителів і навіть не їхньої єпархії (хоча час від часу саме ці сюжети виходять у шеститомнику на перший план), а таки людності – безпосередніх творців матеріальних і духовних благ. З часом схема стала колією, в якій борсалися і борсаються досі його численні наступники. Що поробиш – дороги у Лучках і досі поганенькі, то ж усе традиційно. Чи слід десь вириватися з подібної колії? Безперечно. Але й пам’ятати, що без неї не було би взагалі руху вперед.