Тячів – то син Тиси

Кілька тижнів тому побував на міському святі в Рахові. Залишився  задоволеним як слон, котрий в спеку заліз  по саму шию в Тису. Рахівські люди, сивочолі, молоді, юні – всі  радо йшли на контакт, ніхто не таїв своїх думок, відверті, на диво оптимістично налаштовані, бо, подумалося, тут від часів Ноя ніколи легко не було. Утім, спробую ще і ще переконатися в своїй безпомилковості.

Тепер їду до Тячева. Давно тут ґрунтовно не працював. Востаннє, коли в місті  урядував покійний Степан Філіп. Завше згадую цього   простого і  моторного чоловіка. Він – образ керівника саме тячівського ґатунку. Бо, кажуть, можеш ти 90 років  успішно мерствувати в самому Києві,  після цього станеш міським головою Тячева – через тиждень попросишся у відставку. Тут, на березі Тиси, треба бути як ця  по-гадючому плинуча ріка, тут простачки не водяться,  якщо таким вродився, то змушений у коваля перекувати все своє єство. З цих слів  зрозуміло: трішки побоювався цього побачення з Тячевом. Усяких вивідувань  тутешній люд не любить. Думають,  кимось підісланий, то ж можуть мовчати, закриються.  З головою  відразу пірнув у той неймовірно складний, цікавий, емоційний Тячів.  У кінці-кінців залишився не менш щасливим, радісним, ніж це було у Рахові.

Центр Тячева. Поки на площі перед готелем «Тячів» техніки  на імпровізованій сцені налаштовують  апаратуру для вечірнього концерту, йду на побачення з Тячевом. «Слава Ісусу Христу», «Дай, Боже, добрий день» – тихцем мовлю до старих    римо-католицького та греко-католицького храмів, нового православного собору, «Бог посеред нас» – шепочу до древньої реформатської церкви. Сонце буквально спалює все довкола,  під алеєю  гігантських, з розлогим гіллям і  листями-долонями  липами ходиш від храму до храму мов у раю. Дихається легко, з душі щезає щось зайве. У тіні на лавиці  сидить  вже немолода жінка. Поряд дівчинка хрумкає чіпсами. Через хвилину таке враження, ніби  82-річна співрозмовниця – давня знайома. У Тячеві всі її знають як тьотю  Монсіку. Просить саме так звертатися до неї,  тільки не казати пані. Марія Мільбавер  розповідає  про себе, свій реформатський храм: «Я тут жию в цьому місті 51 рік. Я троє дітей воспитувала.  У мене  син, уже всі діти пенсії мають. Чотири онучки маю, одна померла, тринадцять з половиною годів, то шкода. Ну що робити – Бог так дав, так брав. Маю 7 правнуків. Це – правнучка. Маю двох дівчат і п’ять хлопців.  Від дітей я учила українську мову. Цей наш храм 1645-го року строїли. Один, чекайте, як би вам пояснити, не з наших, одна з Турції була дівочка, стара діва, то строїла ту церкву. Потім ми вже тут служимо. 645 років. І моя мама, і дідо, і всі ми – реформати. Та уважаю я всі віри, Бог один є. Мало було тяжко, коли не пускали нас. Тепер уже, слава Богу, можемо ходити. Я не панія, я проста людина. Знаєте, у мене батько, були всі робочі, дідо був желізнодорожником. В общем вся моя сім’я була  туй. І фамілія мої мами Дебрецені, то мадярська, батько був Мільбавер, то німецька».

Тьотя Монсіка вибачається кілька разів, бо має йти додому. Переодягнеться в парадне,  подивиться вінчання. Уже  згодом довідався: реформатська церква заснована у 12 столітті королем Ладіславом Великим як римо-католицька. Після поділу 1556 року стала реформатською. До 1944-го тут була найбільша бібліотека на цілій Мараморощині.

На площі хтось дає команду стишити гучність настроювання апаратури. Аби не заважати вірникам у церквах. До реформатської  йде на  вінчання весільна процесія. Зі згоди священика отця Ласла Карла заходжу всередину, знімаю на камеру, фотоапарат.

Милуюся римо-католицькою церковою, збудованою в 1780-ому. А потім любуюся, як   гордовито здіймається до неба шпиль греко-католицького собору, побудованого у 1852 році. Пишу про свято міста. Тому не буду ятрити  недавно загоєні  рани вірників, не згадуватиму, як затято боролися за цю будову. Слава Богу, тячівські греко-католики тепер спокійно моляться у своєму храмі. Православні, покинувши його, почали свою обитель з нуля. Кошти на спорудження дали з різних бюджетів, підсобили й брати греко-католики. Ще трішки і всі роботи будуть закінчені. За настоятеля православного собору отець   Михаїл Бонка з липня 1995 року: «27 жовтня 2007-го року,  коли були викладені хрести на куполі, я тоді себе відчув самим-самим, ще раз підкреслюю, самим щасливим чоловіком на землі. Коли я бачив, як засяяли ці куполи. Ми довго йшли до цього, щоби бачити ту радість. Ми з самого початку прийшли спокійно, тихо, мирно, розчистили собі  тут майданчик, заклали камінь, почали тут тихенько будівництво і з Божою поміччю ми цей красень возвели. Тепер перед нами  стоїть завдання поставити іконостас замість цього, тому що цей іконостас з нижнього храму. Хочемо потім уже розпис робити. Надіємося на допомогу благодійників, надіємося на пожертви наших мирян, найбільше надіємося на поміч Божу, на Покрову Божої Матері, в честь якої цей храм і закладено. Дякуємо тим всім, хто нам допоміг. Зокрема, потрібно було дуже багато плитки. Ми звернулися до народного депутата України Василя Петьовки і він відразу вирішив це питання. Пообіцяв нам через своїх  людей допомогти з іконостасом.»

Настоятель греко-католицького храму отець  Йосип  Штогрин розповідає: провели капітальний ремонт зовні. Серед  тих, хто активно сприяв цьому, називає В. Петьовку.

Спілкуюся з міським головою Тячева І. Ковачем, вітаю його з 50-річчям від дня народження. Каже, що через бюджетні  викрутаси недостатньо є коштів на розвиток міста. Але все одно нині реалізують низку проектів: закінчується спорудження спортивного комплексу на 500 сидячих місць, проводиться реконструкція двох дитячих садків. Пан Іван  Ковач  мовить, що народний депутат Василь Петьовка вже 5 років активно працює в місті, допомагає вирішувати проблеми, підсобляє, як може, школам, спортивним, творчим учнівським гурткам, секціям. От і на дні міста нардеп  відвідує  змагання борців, футболістів, тенісистів, силачів, всюди вручає призи, нагороди. Зустрічаю колишнього голову Тячівської РДА В. Йовді. Той  з певною гордістю згадує: коли  донедавна очолював район, зуміли  за понад  три мільйони гривень з районного бюджету провести капітальний ремонт центру Тячева, нині по ньому любо пройтися.

Розмовляю з українцями, угорцями, румунами, владними чиновниками, торгівцями на ринку, 79-річною Оленою Філіп, велосипед якої обвішаний  мішками, кульками (ним розвозить клієнтам молоко від своїх корів, комбікорм, десь куплений дешевше), надибую священика, який знімає із себе рясу, кладе її в автівку. Сповіщає, що щойно у Тячеві  Предстоятель Української Православної Церкви  Київського Патріархату Блаженніший Філарет освятив місце під майбутню церкву.

Кожну розмову стараюся вести прямо, відкрито. Мабуть, так воно годиться  в королівському місті Тячеві. Вперше в літописах Тячів згадується у 1329 році. Грамотою короля  йому було дано титул королівського міста,  мешканцям  – численні привілеї. Як у справжньому королівському місті, в Тячеві на віки збереглися добрі, толерантні, шляхетні стосунки між українцями, угорцями,  румунами, росіянами, між представниками всіх релігійних конфесій, віросповідань. У центрі пам’ятники Тарасові Шевченку, Лайошу  Кошуту, монументи жертвам Першої та Другої Світової війн, Герою Радянського  Союзу, уродженцю цих місць танкісту С.Вайді, нещодавно полеглим в Афганістані. Неподалік бюст великому угорському художнику Шімону Голлоші, який з 1914 року тут працював, творив, намальовані  тоді картини зберігаються в  Національній картинній галереї в Будапешті. В Тячеві відчуваєш  дух великого українця письменника, педагога Олександра Маркуша, котрий  по-сподвижницьки діяв тут з 1910-го по 39-ий роки.

Концерт змушує квапитися до  переповненої людом центральної площі. Виконавці зі сцени перед піснями говорять добрі слова про Тячів, тячівців. Так прийнято у справжніх королівських містах. У своїй любові до міста зізнається  заслужена  артистка України  Надія Копча. Просить кликати у гості надалі. Народна артистка України Руслана переконує глядачів, що вона почуває себе як у гостинному, привітному домі. Руслана співає нові й старі пісні, дружно підтягує площа. За добрі дві години Руслана взяла в полон Тячів, Тячів полонив її – Співачку Карпат. Під завісу хрещений батько концерту нардеп Василь Петьовка виніс на сцену королівські квіти Руслані й скромно став збоку. Як і належить гостю. А дякував артистці заступник міського голови. Й був тої ночі грандіозний салют. Здавалося, він закінчиться під ранок. Такого у Тячеві не удостоївся жоден король. Утім, салют був не на честь якоїсь персони, а на славу і честь ТЯЧЕВА. Подейкують, що, буцімто, у королівському місті мають бути придворні інтриги, закулісні ігри. Не знаю, я особисто  переконаний – тисячі тячівців цього дня такого не побачили, не відчули. Напевно, ці нечесноти  назавжди втекли з Тячева від гучного канонадного салюту. А залишилося все королівсько-лицарське. Де перемагає тільки  сильний, чесний, діяльний, перемагає з відкритим забралом. А тому, хто наносить удар у спину, ганьба довічна.

Чому тебе нарекли Тячевом? Напевно, то від Тиси-сусідки. Могутньої, великої, норовистої, звивистої, нерідко бурхливої, з чистими водами, як ти.

Теги: Тячів

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати