Кулеметник "Абрамс"

Василь Габрусь потрапив на війну у зрілому віці, маючи вже 56 років. І хоча працював учителем у школі і міг скористатися відстрочкою, пішов боронити Україну.

Учитель фізкультури і допризовної підготовки юнаків

Народився Василь Кирилович 25 березня 1966 року в невеличкому гірському селі Криве Сколівського району на Львівщині. У родині зростало п’ятеро дітей, які стали успішними людьми. Адже мати Катерина була завклубом, тож від неї у Василя вроджена пошана до книжки. Батько Кирило працював у лісі й передав синові любов до праці з деревом, яку він теж проніс через ціле життя.

Після закінчення восьмирічки Василь подався у Самбірський технікум механізації обліку, який у 1984 році закінчив з червоним дипломом. (Був єдиним хлопцем у групі). Кілька місяців пропрацював бухгалтером, звідки його призвали до війська. У 1984-1986 роках служив танкістом на території Чехословаччини. Власне, через наколку на плечі йому й дали згодом позивний «Абрамс» на честь відомого американського танка.

^{Майбутні обліковці Самбірського технікуму, 1983 рік}

У 1987 році став економістом відділу статистики агропромислового комплексу Закарпаття.  В ужгородському гуртожитку познайомився із землячкою Оксаною Мураль із Турківського району. 28 липня 1990 року вони одружилися. Аби отримати житло, Василь із статистики перейшов на роботу на завод «Турбогаз», який в ті роки ще надавав таку можливість. Працював у важкому ливарному цеху формувальником, а паралельно заочно вчився на математичному факультеті Ужгородського державного університету, який закінчив у 1993 році. (Ще й був старостою групи). Отримавши вищу освіту, із робітників перевівся в інженери.

^{Весілля Василя і Оксани Габрусів, 1990 рік}

У 1998 році кум Василя Степан Гайдук, який працював учителем трудового навчання в Ужгородській школі №15, попросив його замінити, бо на пів року виїжджав на заробітки. В.Габрусь погодився, адже мав педагогічну освіту і розмаїті трудові навики. В школі він так сподобався колективу, що йому запропонували залишитися. Ось так Василь Кирилович став педагогом в одній із кращих шкіл обласного центру. 

^{З колегами у рідній школі, де навчав майже тридцять років. 1999 рік}

Оскільки чоловіків у великому педколективі можна порахувати на пальцях, то Василю Кириловичу доводилося освоювати різні предмети. Окрім уроків праці, викладав математику. Коли вийшов на пенсію старенький воєнрук, допризовну підготовку юнаків теж доручили вести йому, адже з армії він звільнився у званні старшого сержанта. Школярі любили Василя Габруся, бо він умів цікаво і доступно викладати. Коли ж звільнилася посада вчителя фізкультури, директор школи запропонував йому освоїти і цей профіль. Тим паче, що в студентські часи успішно виступав у змаганнях з бігу.

^{Учитель фізкультури Ужгородської школи № 15 Василь Габрусь, 2009 рік}

Володимир Поліщук, який сорок років очолював Ужгородську ЗОШ №15, розповідає, що Василь Кирилович був безвідмовним. Усе вмів зробити власноруч. Тож не потрібно було наймати робітників, аби відремонтувати щось у спортзалі.

Василь Габрусь мав не тільки повагу серед учнів та педагогів. Його вихованці були переможцями численних міських змагань, а сам він здобув вищу педагогічну категорію. Мав чимало грамот і відзнак від міського відділу освіти, Ужгородського військкомату. Всі відзначають його товариськість, порядність і скромність. Ніколи не мав конфліктів у колективі.

Вільний час теж віддавав роботі. Вдома був вихований так, що не міг собі дозволити сидіти без діла. Разом із кількома друзями, теж вчителями, почали виготовляти меблі на замовлення. Їхнє хобі виявилося вельми успішним. Як математик, сам робив обміри і обчислення, а потім власноруч втілювали креслення в життя.

^{З учнями ужгородської ЗОШ № 15, 2009 рік}

Зранку водив двох донечок до своєї школи, хотів, аби вони росли спортивними. Дружина працювала в кафе на найбільшому ужгородському ринку. Василь Кирилович ніколи не думав про себе, в першу чергу завжди намагався допомогти іншим. Старша донька Світлана розповідає, що коли поїхали разом на кілька днів відпочивати у Солотвино, то він не знаходив собі місця. Постійно повторював, скільки би встиг зробити за цей час. Корисна діяльність була його кредо.

Завдяки цілеспрямованому і ощадному господарюванню Габрусі спромоглися разом із зятем збудувати власний будинок у Сюрте. Ясна річ, що дерев’яний, бо для горянина дерево – сакральний матеріал. І все би в житті цієї добропорядної і зичливої людини, яка вже дочекалася трьох онуків, складалося найкращим чином, якби 24 лютого 2022 року Росія не напала на Україну.

Прикривав відхід побратимів

Після перших днів війни в Ужгороді стали формуватися нові військові частини. Зокрема, і 5 окремий стрілецький батальйон. Тож коли Василеві Габрусю подзвонили з Ужгородського ТЦК, він не шукав причини для відмови. Адже стільки разів розповідав на уроках про захист Вітчизни!

^{Селфі з раритетним «Максимом», весна 2022 року на Луганщині}

До речі, повістка йому прийшла аж після року війни. Він один із кількох ужгородських учителів, які не скористалися бронею. Василь Кирилович хотів потрапити на офіцерські курси, але по віку вже не проходив, тож служив у сержантському званні.

Василь Габрусь був українцем не номінальним, а справжнім, щиро вболівав за Україну, її мову, культуру. Щонеділі ходив до церкви. Якщо, випадково, в дорогу не взяв щось читати, то не соромився попросити в сусідів газету, аби лише даремно не просиджувати в поїзді.

^{Кулеметник Василь Габрусь у вересні 2022 року}

У 5-му окремому стрілецькому батальйоні його відібрали до кулеметників. Адже попри вік, учитель фізкультури, хоч і невисокого зросту, був у добрій фізичній формі. Так Василь Габрусь очолив відділення кулеметників. Після двох місяців навчання батальйон зайняв позиції на Луганщині біля села Тошківка за пів сотні кілометрів від Сіверськодонецька.

^{На День учителя 2023 року з колегами під час відпустки}

Там одразу потрапили під обстріли. Ворог проривався значно більшими силами. Станкові кулемети ще радянського виробництва були чи не найгрізнішою зброєю стрільців. Під час бою загинув старший лейтенант Михайло Карпа, тіло якого Габрусь із побратимами пробували дістати з-під обстрілів. Але росіяни влаштували підступну засідку, тож кілька спроб так і не увінчалися успіхом. Після поранення командира кулеметниками командував Василь Габрусь.

^{Весна 2023 року на Чернігівщині}

Коли 24 травня 2022 року під натиском ворога наші частини відходили, він прикривав їх зі свого кулемета. А потім ще зумів винести важку зброю на собі, хоча вона важила до вісімдесяти кілограмів.

Як свідчить його командир Володимир Ігнатоля, він ще тоді подавав Василя Габруся на нагородження орденом «За мужність». Як зізнається старший лейтенант, врівноваженішої людини на війні він не зустрічав.

Після лікування від контузії головний сержант кулеметного взводу третьої роти зі своїм батальйоном був направлений на Чернігівщину, де разом із прикордонниками охороняли неспокійний кордон із Росією в районі Сновська.

^{На чергуванні з тепловізором}

У січні 2024 року їх перекинули під Авдіїівку, де тривали жорстокі бої. За десять днів батальйон втратив значно більше, ніж за півтора року на півночі. У своєму підрозділі В.Габрусь був найстаршим, тож не дивно, що його називали «Кириловичем» або «Дідом». Але він умів навіть у свої зрілі роки бути прикладом для інших. Коли всі зморені і виснажені ще лежали, де їх застала ніч, учитель фізкультури вже демонстрував бадьорість духу і тіла. Як випадала нагода, робив руханку, не вживав алкоголю і тютюну.

Як педагог зі стажем, умів знайти підхід до кожного. Навіть до тих, хто, здавалося, пас задніх, мав вічні проблеми з дисципліною. Тому до нього дослухалися, шанували за доброзичливість, розважливість і знання. Не одноразово рятував побратимів, які в екстремальній ситуації втрачали голову.

^{Василь Габрусь при в'їзді в Оріхівський район, літо 2024 року}

До речі, ужгородський фізкультурник не любив жорстокості, брутальної лайки. Наприклад, виходив подалі, коли в селі забивали худобу. Тому в школі здивувалися, що такий м’якосердий чоловік пішов на війну. Але для нього була характерною і жертовність, вольовий стержень, здатність діяти через внутрішній примус.  

Врятував себе, напарника і цінне обладнання

Після Авдіївки Василя Габруся взяв у свій підрозділ його колишній командир Володимир Ігнатоля, який повернувся з лікування після поранення. Так Василь став  радіотелефоністом відділення зв’язку. Тепер вони служили вже на запорізькому напрямку біля Оріхова. Війна у 2024 році суттєво відрізнялася від 2022 року. Особливо через дрони, які стали найгрізнішою зброєю.

^{Різдво 2024 року у власному домі}

30 листопада, коли Василь із напарникам везли обладнання на нову точку, в районі Новоданилівки їх атакував російський дрон-камікадзе. В останню мить В.Габрусю вдалося помітити, що дрон летить просто на них, і він різко загальмував. Внаслідок смертельна «пташка», начинена вибухівкою, влучила не в кабіну, куди цілилася, а нижче, в капот. Зв’язківці  вижили, хоча машина почала горіти. У цій ситуації Василь кинувся рятувати дороге обладнання, витягаючи його з машини і відносячи подалі. І хоча бусик згорів дотла, старлінки були врятовані.

^{Згорілий бусик, уражений дроном, осінь 2024 року}

У цьому вчинку цілковито проявився характер Василя Габруся, який не міг спостерігати, щоби пропадала людська праця. Після недовгого лікування від контузії, він повернувся у стрій, бо ж людей у частинах страшенно бракує. На той час він уже мав  достатньо підстав для набуття статусу обмежено придатного і міг переводитися з передової подалі в тил, але свідомо цього не робив.

У грудні 2024 року приїхав у відпустку додому. Навіть встиг зробити внукові меблі для дитячої кімнати. Відвідав і рідну школу, де його вже зачекалися. Разом із родиною зустрів Різдво, а 29 грудня відправився у свій підрозділ на передову.

^{Останнє фото з рідними на ужгородському вокзалі, грудень 2024 року}

16 січня 2025 року Василь Кирилович разом із двома побратимами загинув біля села Данилівка на Запоріжжі, де зв’язківці забезпечували роботу ретранслятора. 23 січня його поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді.

За свідченнями очевидців, це був один з найвелелюдніших похоронів в обласному центрі під час цієї війни. Попрощатися з Героєм прийшли вчителі, учні, яких він виховував протягом майже тридцяти років педагогічної роботи. Приїхали і побратими з Києва. 25 березня Василеві Габрусю виповнилося би 59 років.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net

Теги: війна, загибель, Габрусь, Герой

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати