Закарпаття на порозі ХХ століття

За угорського прем’єра Кальмана Тісо (1875-1895) фальшувалися вибори до парламенту, а мадяризація сягнула небачених раніше масштабів. Не-угорцям чинили ся перешкоди у їхньому культурному і літературному житті. Заборонялася передплата українських часописів з Галичини. Греко-католицька церква посилено мадяризувалася. На кращі приходи призначали мадяронів – навіть у ті села, де взагалі не було угорців. Другим після державних чиновників провідником урядової політики стала велика когорта гендлярів і лихварів, що цілком узяли в руки фінанси, торгівлю, міські управи. 1881 р. К.Тісо спрямував на Закарпаття видатного романіста Мора Йокаї для пропаганди мадярського патріотизму. Він написав ряд вартісних творів про наш край, але як політик закликав до прийняття угорської культури і мови, бо “досі русини в цьому не прогресували”. Вже тоді редактор “Kelet” Юлій Дрогобецький писав: “Слова Йокаї так діяли на карпатських русинів, як на невинного в’язня, якого звинувачують у злочині вбивства”. Газета намагалася стояти “над битвою”, тому на її шпальтах друкувалися як мадярони, так і захисники руської самобутності. Але навіть це викликало невдоволення багатьох урядовців. І.Кечковці писав: “Коли з’явився “Kelet”, я зразу розпізнав у ньому лев’ячі пазурі”. Невдовзі Ю.Дрогобецький очолив Крижевську єпархію, а газету перебрав його шурин радванський парох Костянтин Невицький. Головним його співробітником став Юрій Жаткович, який відкрито стає на захист русинів. Він вступив у гостру полеміку з А.Годинкою з питань нашої історії. “Kelet” заявляв, що русини є автохтонами на своїй землі, тому мають бути тут повноправними господарями: “Це від нас ніхто не може взяти, хіба грубе насилля”. Тут же Ю.Жаткович твердив: “Наш руський народ також належить до малоруської народної сім’ї. Нам треба триматися української мови галицької”. З 1898 р. у “Kelet” дебютує А.Волошин. На противагу “Kelet” уряд почав видавати “Kárpát Lapot”, що жила з державної субвенції. Її редактор Янош Продан отримав наказ безкоштовно розсилати газету до кожної парафії. 

Наступник Тісо барон Дежо Банффі (1895-1902) організував 1896 р. гучне святкування тисячоліття приходу угорців у Панонію, яке використано для подальшої асиміляції нацменшин. Створено спілку для мадяризації прізвищ, прем’єр наказав, щоб всі державні службовці мали угорські прізвища (так наші Гриці перетворювалися на Ерделі). У грудні 1897 р. наказано аналогічно змінити всі географічні назви. В Уряді засновано спеціальну структуру, що слідкувала за проявами національних рухів та оперативно придушувала їх. Цензуру не-угорської преси максимально посилено. Навіть коли галичанин В.Гнатюк записував на Закарпатті казки, він зіткнувся з постійними поліцейськими переслідуваннями: “Ледве скінчив я, як з’явився поліцай і заявив, що пан нотаруш визиває до себе мене й учителя... По протоколі нотар заявив, що мене арештує... Потім заявив, щоби я зразу виїхав села... Я виїхав у інше село, але тут мене спіткало те саме, що у попереднім”. 

Проте 1892 р. Мукачівські єпархію очолив Юлій Фірцак, котрий з перших років існування церковно-патріотичного товариства св.Василія Великого був його ревним членом. На той час товариство було вже практично задушене, але при новому владиці почало відроджуватися. У новому керівництві вже були не тільки москвофіли, а й народовці Юрій Жаткович і Августин Волошин. У газеті Ю.Жатковича “Kelet” друкувалися угорські переклади творів українських письменників, постійно захищалися василіанці, з часом “Kelet” став фактичним органом товариства. Останнє же перебувало у постійній боротьбі владною пресою, що звинувачувала її членів у державній зраді. Товариство заявляло, що воно вірне престолу і батьківщині, але вимагає дотримання національних прав русинів. Також воно висунуло через пресу гасло: “Всіма силами вести боротьбу проти корчем”.

Головною опорою товариства і його преси лишався сам Ю.Фірцак. Якщо попередній єпископ С.Панькович навіть пастирські послання до народу писав по-угорськи, то Ю.Фірцак вже своїм різдвяним 1894 р. повернувся до руської мови. Священик М.Бисага відгукнувся з цього приводу у газеті "Листок", що нарешті "батьки промовили до дітей рідною мовою". 1895 р. Ю.Фірцак увів до "Молитвослова" свято апостолів Кирила і Мефодія. Як згадував А.Волошин, власті були проти цього, бо боялися, що воно стане "слов"янським національним святом".

1896 р. угорці святкували ювілей своєї державності. Ю.Фірцак мудро розсудив, що добро для свого народу можна здобути геть з усього. Він запросив до Ужгорода міністра землеробства І.Дорані і з ним та іншими міністрами поїхав на відкриття пам"тника тисячоліття Угорщини у Мукачеві. Звідти владика повіз усіх на Верховину, де показав, в яких жахливих умовах живуть селяни і переконав уряд розробити спеціальну соціальну програму. Щоб справа не забулася, Ю.Фірцак скликав ще нараду парламентаріїв від карпатських комітатів і заручився їхньою підтримкою.

Невдовзі товариство св. Василія вирішило мати власну друкарню. Кілька священиків на чолі з А.Волошиним позичили гроші з єпархіальної каси і на свій ризик закупили друкарню у Мукачеві та перевезли її до Ужгородського замку. Першим її директором став професор Ужгородської гімназії Емануїл Рошкович. Вона почала роботу 1 січня 1899 р. У ній набиралася і тиражувалася угромовний “Греко-Католицький Огляд”, що з 24 грудня 1899 р. виходить як часопис товариства під редакцією директора учительської семінарії Віктора Камінського. Товариство планувало ще видавати угорською мовою історичний журнал, щоб вивчати і пропагувати історію русинів, а також народною мовою готувати окрему газету, календарі, книжки. 

Руська газета товариства, власне, стала виходити з 1897 р. під назвою “Наука”. Її першим редактором був проректор духовної семінарії Юлій Чучка, який, за оцінкою Ю.Гаджеги, редагував газету "тактовно і з гарячою любов"ю до народу". Навколо газети зібралися майже всі тодішні священики-народовці. Історик А.Пекар відзначив, що вони писали, як уміли, але старалися заговорити до душі вже національно замираючого свого народу. Газета містила статті переважно релігійного і науково-популярного змісту, чимало давалося і господарських порад. Дану газету високо оцінила столична “Budapesti Hirlap”, яка писала, що “Наука” “за один рік досягла несподіваних успіхів. Уже й тепер має понад тисячу передплатників, а читає “Науку” понад 20 тисяч людей. Заснувалися читальні і товариства тверезості... А той вплив, який “Наука” здійснила стосовно освіти, майже дивовижний”. У багатьох числах друкувалися історичні розвідки Ю.Жатковича, історія Мукачівського монастиря Матфія Врабеля. Останню прижиттєву публікацію А.Добрянський здійснив теж 1901 р. у “Науці”. Кожен номер відкривався передовою, як правило, підписано криптонімом. Зокрема, 1901 р. десять передовиць було написано, імовірно, Петром Гебеєм (у майбутньому єпископом), ще десять – Василем Гаджегою. Наприкінці 1900 р. Ю.Чучка виїхав до США і у першій половині 1901 р. газету редагував А.Волошин, потім – В. Гаджега, котрі пішли значно далі у народному напрямку, ніж Ю.Чучка. 

Однією з попередниць такої газети була видана 1896 р. у Мукачеві брошура Гейзи Галаса “Чи зостанеться жити п’ятьдесят тисяч русинів Березького комітату?” – про вимирання верховинців. Книжка, за якою негласно стояв єпископ Ю.Фірцак, мала величезний резонанс. 1897 р. владика подав уряду меморандум про занепад Верховини і можливі шляхи його подолання. 13 лютого у Булпешті відбулася спеціальна урядова конференція з цього питання. 

Мукачівський мер Янош Недецеї назвав головним визискувачем верховинців єврейський капітал: “Тому я раджу заснувати хліборобські товариства, які захищали б руський народ від подібних упирів”. У листопаді того ж року на Закарпаття прибув з Будапешта інспектор міністерства землеробства Едмунд Еган для з’ясування ситуації. Невдовзі він склав ґрунтовний звіт, де підкреслив соціальні і національні проблеми краю: “Верховині треба допомогти, особливо визволити її від експлуататорів”. Звіт закінчувався висновком: “Ми, мадяри, перебуваємо в меншості супроти національних меншин, вони стоять далеко від мадярів, нацменшини можуть опертися на свої народи, що є потойбіч за кордоном Угорщини, і спільними зусиллями добитися автономії”. Власне, Еган передбачив те, що відбулося через два десятиліття. Щоб не допустити цього, він запропонував негайно розпочати “Руську акцію” по покращенню добробуту верховинців. Правда, так вона звалася лише спочатку, її швидко перейменували на “Верховинську акцію”, аби не підкреслювати, що на Верховині живе окремий народ. 


Акція мала великий позитивний вплив на Закарпаття, сприяла пробудженню тут щирших мас. 18 серпня 1898 р. Ю.Фірцак видав Послання, виголошене в усіх наших церквах. У ньому пропонувалося почати в селах виробництво сільськогосподарських знарядь, розвинути кошиковий промисел, відкрити аграрні школи, організувати кооперативи і кредитні спілки. Владика просив священиків: “Не відвертайтеся від цієї праці, станьте апостолами акції, здійснюваної в інтересах народу... Візьміть на себе відання кредитними кооперативами і майстернями домашнього промислу. Допомагайте Егану в його починах!”

Преса різних напрямків активно підтримала це послання, як і акцію в цілому. “Наука” подала статті Юлія Станканинця про причини селянських бідувань, “Нужду русинов” В.Гаджеги, меморандум Егана, кореспонденції про зустрічі з ним селян. Під криптонімом В. опубліковано низку матеріалів про Егана і його загибель. Тут же наводився лист Ю.Фірцака до вдови загиблого, а також вірш Еміліана П. “Смерть Егана”. 

Еган за кілька років отримав чимало анонімних листів, в яких йому погрожували смертю. В угорських газетах з’явилося понад 250 статей проти нього. Виглядало, що протести досягнуть своєї мети і Егана буде відстрочено. Тоді Ю.Фірцак поїхав до Відня, домігся аудієнції у цісаря Франца-Йосифа і той особисто заступився за чиновника. 1901 р. Еган видав новий меморандум “Економічне становище руських селян в Угорщині”: “Від селян забрано сіножаті, пасовища і навіть частково ті грунти, які вони доти використовували як спільну власність. Поміщики як власники землі свої земельні простори віддали в оренду окремим підприємцям або орендарям”. Виконаний Ю.Жатковичем український переклад цього меморандуму опублікувало у Львові Наукове товариство ім. Шевченка. 

Одним з проявів Верховинської акції було заснування у Будапешті газети “Неділя” як органу міністерства землеробства. Її редактором був К.Демко, а з №19 – Михайло Врабель. Вона подавала кореспонденції з краю, літературні твори наших авторів, переклади статей зі столичних часописів. Як додаток щороку видавався календар “Приятель селян”. 1898 р. М.Врабель видав “Букварь”, а 1900 р. – збірник “Угроруські народні співанки. Том 1. Співанки Мараморощини” (чимало з його матеріалів друкувалося і в газеті). Збірник був програмним для нашої фолькористики, його високо оцінили у “Науці”.

Але 20 вересня 1901 р. Еган був застрелений, коли їхав з Ужгорода до Мукачева, після чого Верховинську акцію згортають. Паралельно зі змовою проти Егана недоброзичливці повели наступ проти товариства св. Василія і його преси. 19 серпня 1900 р. поліція повідомила товариство, що вибори його голови і заступників стають легітимними лише після затвердження їх у міністерстві внутрішніх справ, що поліція має бути присутньою на всіх засіданнях, наглядати за протоколами і фінансами. 13 вересня товариство висловило протести проти цього у газетах “Наука” і “Kelet”: “Нехай ніхто не вимагає, щоби ми власними руками випалили собі на чолі печать анти державності, ” – писала “Наука”. А “Kelet” вторив їй: “Апріорі бачити в комусь антидержавну силу лише тому, що він плекає рідну мову... і гальмувати діяльність товариства різними репресіями, це не лише безпідставний нечесний вчинок, але й образлива несправедливість”. 

14-17 травня 1901 р. поліція здійснила міністерську перевірку діяльності товариства. Її результати викладено у документі від 27 червня, де міністерство констатує, що не виявило жодних фактів, котрі би обтяжували товариство, але попри те вимагає, щоб товариство дотримувалося наявних вимог і обмежень. Ще перед тим з товариства вийшов пряшівський єпископ Валій, заявивши: “Не хочу бути покровителем спілки, яка свої засідання проводить під наглядом поліції”. Страшений тиск чинився і на владику Ю.Фірцака. Полеміка у пресі навколо товариства сягнула свого піку. Денаціоналізатори на чолі з Е.Меллешем. почали у пресі злісну кампанію проти товариства і самого єпископа. Його звинувачували, ніби він переслідує угорців, закидали, що в циркулярах дуже часто вживає назву "русин". 1900 р. Є.Сабов видав цілу брошуру з різкими нападками на єпископа, де звинувачував його в антидержавній діяльності. Ю.Фірцак лишив на берегах тієї книжки свої примітки, які оприлюднив потім А.Волошин: "неправда", "бідний", "лиш в хворих головах", підла інсинуація", "змішує квадратне з круглим" тощо. 

Хоча 1901 р. Е.Еган був убитий, а товариство св. Василія розпущене 1902 р., знищити так же легко саму руську людність нашім воріженькам не вдалося – не в останню чергу завдяки активності преси, котра поступово перетворювалася на впливову суспільну силу.