Михайло Попович: "З реформами більше зволікати не можна"

"Не можна жити за правилами, встановленими ще за часів СРСР! Країні потрібні рішучі реформи!" – такі слова ми чули практично від кожного політика, що перебував при владі. Але насправді за 20 років на реформування країни не наважився ніхто, побоюючись реакції народу. Нині за реформи в уряді відповідає Сергій Тігіпко. Процес проходить важко й болісно і часто порозуміння віце-прем'єр не знаходить. Ми поцікавилися, чому реформи так важко впровадити, в Михайла Поповича, який представляє партію "Сильна Україна" на Закарпатті.

–  Михайле Михайловичу, лідер вашої партії нині насамперед асоціюється з впровадженням реформ у різних сферах життя. Всім видно, що зреалізувати їх досить важко. В чому, на вашу думку, основна проблема такого болісного процесу реформування?

– Ці процеси, що розпочалися в суспільстві й одним з ініціаторів яких став Сергій Тігіпко, дійсно сприйнялися болісно. Насамперед через те, що люди ментально так влаштовані, що пристосовуються до тихого спокійного життя, і навіть якщо ситуація погана, вчаться жити в тій системі координат, яка склалася.

З проведенням реформ порушуються всі сталі принципи життя суспільства. По-перше, це страшно й незрозуміло; по-друге, зачіпаються інтереси серйозних фігур, які володіють чималим бізнесом, а також людей середнього й малого бізнесу. Міняється система співпраці людини й держави, коли кожен має нести відповідальність.

Зміни в цьому напрямі будуть тривалими, але їх потрібно популяризувати, пояснювати суспільству, яку користь вони принесуть. На жаль, цього не було зроблено.

– Труднощі реформ, здається, полягають ще і в тому, що їх вводять одночасно. Чи не краще було б змінювати законодавство поступово? Скажімо, ввести Податковий кодекс, "перетравити" його, а потім уже братися за пенсійне законодавство?

— Проблема в тому, що далі відтягувати реформування безвідповідально. Бо можна дочекатися моменту, коли суспільство саме розпочне вимагати його.

Що відбувалося раніше? Ми входили з одних виборів в інші. І так було впродовж майже всіх останніх десяти років – вибори, дострокові вибори, перевибори. Звичайно, політики в момент передвиборної боротьби не хочуть робити непопулярні кроки, щоб не відштовхнути виборців, які мріють про краще життя, вірячи дешевим популістським обіцянкам.

Команда, яка нині перебуває при владі, усвідомлює, що керуватиме країною мінімум 5 років, і за цей час мусить активно працювати, якщо хоче, аби за неї знову проголосували.

Реформи дуже тісно пов'язані між собою. Зміни в одному напрямку автоматично тягнуть за собою зміни в іншому. Якщо запроваджують нові правила автомобільного руху, то міняють їх повністю. Не можна змінити правила руху направо, але залишити старі правила їзди наліво. Так і в реформах. Новий Податковий кодекс вимагає й нового пенсійного законодавства.

– Сергій Тігіпко одним з найважливіших завдань для себе бачить ліквідацію зарплат "у конвертах". Як ви думаєте, чи можливо це зробити, враховуючи, що ні роботодавці, ні в багатьох випадках робітники сплачувати податки до казни не хочуть?

— Це – одне з найбільш болючих питань. Бо стосується кожної людини працездатного віку, яка працює чи організовує робочі місця. В жодній державі світу ніхто добровільно не віддає свої кошти, бо вони нелегко заробляються. Але так влаштоване суспільство, що той, хто заробляє, повинен ділитися з тими, хто утримати себе з тих чи інших причин не може.

Завдання влади – відпрацювати систему оподаткування заробітних плат таким чином, щоб роботодавці й робітники зрозуміли, що сплачувати податки треба. До того ж вони повинні бачити, на що ці гроші витрачаються.

– Ще однією проблемою є втрата віри в свою державу. Якщо при здобутті незалежності більшість людей були патріотами та оптимістами, то нині більше бачимо апатію, скептицизм, зневіру та бажання втекти з країни. Як ви думаєте, коли і як можна було б переламати таке ставлення до своєї батьківщини?

— Я б не погодився, що люди розчарувалися в державі. Вони не мають довіри до тих, хто керує, але в Україну як таку вірять. Прикладом цьому є те, як люди пишаються нашими здобутками, наприклад у спорті. Якщо наш представник змагається з опонентом із сусідньої держави, яка, можливо, багатша й розвинутіша, люди вболіватимуть за нашого. І не тому, що проти сусіда, а просто тому, що він виступає під прапором України. Таких прикладів є чимало. Це говорить про те, що люди усвідомлюють: є державність, спільнота.

Водночас не можу не відзначити тривожні процеси, які відбуваються в країні, і в нашому регіоні зокрема. Закарпаття завжди було краєм заробітчан. Мала кількість робочих місць у нас – давня проблема. Але тривожить, що якщо раніше краяни їздили на заробітки, заробляли гроші й з ними поверталися додому, то нині намітилася тенденція не заробітчанства, а виїзду за кордон з наміром постійного там проживання. Над цими процесами варто задуматися: ми народжуємо дітей, ростимо, вчимо й віддаємо готових спеціалістів комусь іншому. Майже кожен четвертий закарпатець працює за межами області. Це наша найголовніша проблема. Так, є у нас солотвинська проблема, проблеми з лісом, природні катаклізми. Це теж важливо. Але якщо не буде на цій землі людей, нікому не будуть потрібні ані солотвинський солерудник, ні карпатські ліси.

Тому любов до батьківщини, патріотизм нам притаманні споконвіків, але щоб доросла людина розуміла, що це не просто пафосні слова, треба їй допомогти. Завдання лідерів суспільства, людей при владі не займатися популізмом, не тільки алеї сакур саджати, а створювати робочі місця, забезпечити соціальним захистом, дати гідне навчання. Коли люди відчують турботу до себе, тоді й рідну землю полюблять по-справжньому.

Юрій ЛІВАК

Теги: реформи, інтерв’ю

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати