Ужгород у 1938-1944 роках і його керівники

Особливо активно наприкінці 30-их років діяла щодо цього Німеччина, якій тоді сприяли Англія, Франція, Італія, сподіваючись, що Німеччина піде війною на Схід проти Радянського Союзу. 1938 рік став дуже несприятливим роком для Чехословаччини, у складі якої перебувала Підкарпатська Русь, на котру зазіхали Угорщина, Румунія і Польща. 29-30-го вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участі керівників чотирьох держав - Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Франції (Даладьє), Англії (Чемберлен), на якій вирішувалася доля Чехословаччини. Арбітри вирішили передати Судети Німеччині.

9-го жовтня 1938 р. з посади губернатора Підкарпатської Русі було звільнено Константина Грабаря і на його місце призначено Івана Парканія. 11 жовтня Рада міністрів Чехословаччини погодилася на створення Ради міністрів Підкарпатської Русі і першим її прем’єр-міністром став Андрій Броді. Але вже 26 жовтня Броді, за доносом, був звільнений з цієї посади, заарештований і посаджений у празьку тюрму “Панкрац”. На посаду прем’єр-міністра Підкарпатської Русі був призначений Августин Волошин. Цього ж дня він по телефону склав урядову присягу, яку прийняв від нього генерал Сирові, виконувач обов’язків президента республіки.

2-го листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж. Згідно з рішенням цього суду, під тиском, Чехословаччина передала Угорщині 12400 кв. км Південної Словаччини і частину Підкарпатської Русі з містами Ужгородом, Мукачевом, Береговом і прилеглими до них населеними пунктами.

10-го листопада автономний уряд Августина Волошина спішно, з допомогою галичан - членів ОУН, евакуювався до м. Хуста. Стосовно Ужгорода Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини вказувало крайовому уряду А. Волошина, що вулиця Собранецька, Червениця, виноградники, Спишаки, Петровецька дорога та низка інших територій, прилеглих до Ужгорода, повинні бути передані в самоуправу громади на чолі з комісаром. 22-го листопада парламент Чехословаччини надав Підкарпатській Русі більш розширений статус автономії (край отримав автономію у 1920 р., відповідно до ст. 3 Конституції республіки). Та доля Чехословаччини й Підкарпатської Русі вже вирішувалася не ними і не на їхню користь.

10-го листопада 1938 р. до Ужгорода вступили угорські гортистські війська і над Ужгородським замком був піднятий угорський державний прапор. Якщо чехо-словацькі легіонери 12 січня 1919 р. вступили в Ужгород по Собранецькій вулиці, то угорські війська у 38-ому - через Минайську вулицю, під командуванням генерала Новаковича. Нова угорська адміністрація Ужгорода почала з того самого, що й колишня Чехословацька військова адміністрація полковника Чіаффі: місто було перейменовано. Тепер - знову на Унґвар. Нововведенням військової угорської адміністрації сприяла міська управа на чолі з мером Імре Пелчарським, при всебічній підтримці щойно створеної в місті Угорської національної ради й Об’єднаної угорської партії на чолі з Е. Корлатом і Л. Сентівані.

21-го листопада до Ужгорода прибув Міклош Козма - ставленик регента Угорщини Міклоша Горті. Його завданням було зміцнити нову адміністрацію міста, нав’язати тісні зв’язки з Руською національною радою, на чолі якої стояли др. Стефан Фенцик, Михайло Демко, Олександр Ільницький та ін.

В результаті повної окупації Закарпаття гортистськими військами, поразки Карпатської України 17-го березня 1939 р. край був включений до складу Угорщини й отримав назву Підкарпаття (Kбrpбtalja), а Ужгород - Унґвар став його адміністративним центром. Почалася нова сторінка в історії краю та його центру. Керівництво краєм здійснювали регентські комісари - спочатку Жигмонд Перені (з 17 липня 1939-го по 12 вересня 1940 року), а згодом Міклош Козма (з 12 вересня 1940-го по 7 грудня 1941 р.), який дитячі роки провів у с. Тур’їх Реметах, де його батько, генерал Ференц Козма, був директором військового конезаводу. З 1941-го по 1944 рік регентським комісаром Підкарпаття був Вільмош Томчані. У квітні 1944 р., у зв’язку з наближенням радянських військ, він передав управління краєм генералові Андрашу Вінце.

У 1939 р. новим мером Унґвара став др. Ласло Мегаї. Він народився у 1902 р. в Ужгороді, шкільну освіту здобув у рідному місті, а вищу - в Будапешті. Був головою Ужгородського молодіжного товариства “Fraternitas” (Братерство). Через свої проугорські погляди у 1926 р. перебрався з Ужгорода до Будапешта, став головою атлетичного клубу Будапештського університету, був членом національної збірної студентів вищої школи. Трудову діяльність юриста розпочав в угорському міністерстві освіти і культу. Здійснив наукові відрядження до Америки й Африки. У 1929 р. став міським нотаріусом Кошице, а в 1938 р. - головним нотаріусом Ужгорода і членом комітатської комісії.

У березні 1939 р. радником регентського комісара був призначений канонік Олександр Ільницький. У 1939-1944 рр. він був членом верхньої палати угорського парламенту, редактором видань “Карпатська неділя” (1939-1944), “Неділя” (1942-1944), “Благовісник” (1939-1944), головою “Подкарпатського Общества Наук” (1942-1944). За співпрацю з угорською владою у 1939-1944 рр. був репресований органами КДБ, отримав покарання - 20 років каторги. У 1947 р. помер у м. Томську за загадкових обставин.

Одним із депутатів нижньої палати угорського парламенту був Андрій Броді, колишній прем’єр-міністр автономного уряду Підкарпатської Русі, який і в роки угорського режиму відстоював право підкарпатських русинів на автономію. За “колабораціонізм” був заарештований органами КДБ і розстріляний в Ужгородській тюрмі. Депутатом верхньої палати угорського парламенту в 1939-1944 рр. був др. Стефан Фенцик, який свою проугорську орієнтацію виразив у створенні загонів “чорнорубашників” для дестабілізації Карпатської України - відстоював лише отримання автономії для підкарпатських русинів від угорського уряду. З цією метою у 1941 р. опублікував книгу “Підкарпатська автономія і питання національних меншин” (на угорській мові). З приходом радянської армії заарештований котррозвідкою “СМЕРШ” і 31 березня 1945 р. розстріляний в Ужгородській тюрмі. Тіла А. Броді і С. Фенцика були скинуті органами КДБ в безіменну могилу на Капушанському кладовищі в Ужгороді.

Депутатом нижньої палати угорського парламенту був і Михайло Демко, секретар Автономно-Земледільского Союзу, радник муніципалітету з економічних питань. У 1945 р. теж заарештований відділом контррозвідки “СМЕРШ” і за “колабораціонізм” засуджений до розстрілу.

Ужгородська міська управа на чолі з Ласлом Мегаї, як і попередня чеська, почала з перейменування площ і вулиць міста, які отримували знову угорські назви. Так колишня набережна Рошковича стала набережною витязя Стефана Горті, площа Масарика - площею Кошута; з’явилися площі Міклоша Горті (сучасна площа Народна), Сечені (тепер Корятовича), вулиці Телекія (сучасна Духновича), Яноша Ороня (нині Л. Толстого), Бема (О. Борканюка), Іштвана Чуго (тепер Ф. Ракоці), Дєрдя Дожі (Бєлінського), Андраша Будіша (Івана Франка), св. Ласла (Володимирська), Йокаї (сучасна Руська), Гусарська (тепер Донська) тощо.

У 1941 р. до Унґвара була приєднана Радванка, де теж відбулися зміни назв вулиць. До речі, 27 червня 1943 р. на площі Другетів був урочисто відкритий пам’ятник Іоанну Х Другету, з іменем якого пов’язаний початок просвітництва в Ужгороді в ХVІІ ст. (знесений радянською владою у 1945 р.).

У 1938 р. Ужгород нараховував 22624 громадян, у 1941 р. - 35251, у 1944 р. - всього 17261. Зменшення кількості жителів міста у 1944 р. пояснюється призовом чоловіків до угорської армії та відправкою їх на Східний фронт, де йшли бої з радянською армією. Більшість із них полягла на фронті або потрапила в полон.

У 1941 р. новою угорською адміністрацією колишній будинок товариства “Просвіта” з майном, яке тут залишилося, було передано новоствореному під протекторатом регентського комісара М. Козми “Подкарпатському Обществу Наук” (ПОН). Головою його став відомий вчений др. Антон Годинка, а директором - Іван Гарайда. Це було науково-просвітницьке товариство русинофільського напрямку, з яким співпрацювала низка відомих науковців і діячів культури краю того часу. Товариством видавалися журнали “Зоря - Наjnal”, “Літературна неділя”, “Руська молодеж”, в яких друкувалися М. Лелекач, Ф. Потушняк, О. Маркуш, О. Бонкало, І. Контратович, П. Сова та ін. ПОН налічувало 35 членів, до нього входили і відомі художники, які творили в Ужгороді, - Й. Бокшай, А. Ерделі, А. Коцка, Ф. Манайло та ін. Багато графічних малюнків Й. Бокшая знаходимо в “Руській молодежі” та інших виданнях ПОН.

У роки угорської окупації в Ужгороді тривала культурно-просвітницька діяльність і Товариства ім. О. Духновича, головою якого був др. Стефан Фенцик. Товариство видавало свій “Календар”, серію книжечок “угроруської бібліотеки”, працювала і редакція “Карпаторуський голос”, але в роки війни його діяльність не була вже такою, як у період Чехословацької республіки.

22-го червня 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. 23-го червня гортистська Угорщина розірвала дипломатичні відносини з СРСР, а 27 червня вступила у війну на боці фашистської Німеччини. У війну було втягнуте й Підкарпаття, де почалася мобілізація до армії, посилились репресії щодо незадоволених. В Ужгороді під головуванням регентського комісара М. Козми відбулося засідання дорадчої комісії, на якому розроблялися заходи, спрямовані на посилення роботи адміністративних органів у зв’язку з воєнним періодом. Вказувалося на необхідність вжиття адміністративних заходів до всіх підозрюваних елементів, які вели в минулому комуністичну пропаганду, небезпечну для держави. Неблагонадійних інтернували в концентраційні та робочі табори. Діяла комісія, яка перевіряла благонадійність, особливо службовців, вчителів, лікарів та інших представників інтелігенції Ужгорода.

У воєнний час підприємства Ужгорода працювали на потреби фронту. В місті функціонували меблева фабрика “Мундус”, маргариновий завод, каменоломня на Радванці, цегельно-черепичний, лікеро-горілчаний заводи, багато ремісничих майстерень. Війна великим тягарем лягла на плечі простого люду Ужгорода. Безробіття, низькі заробітки, ріст цін, введення карткової системи на хліб, цукор, жири погіршували становище мешканців. Радянські історичні джерела наводять дані про діяльність в Ужгороді комуністичного підпілля, в якому брали участь робітники, ремісники та частина інтелігенції. Підпільно видавалися листівки, вийшло кілька номерів газет “Карпатська правда”, “Мункаш Уйшаг”. Нелегально поширювалися, крім листівок, і видання компартії Угорщини - “Партії миру”.

Під час війни особливо постраждало єврейське населення Ужгорода, зазнало геноциду. Ужгородський цегельно-черепичний завод на Минайській вулиці був перетворений на гетто. Конфісковане майно євреїв зносилося в закриту центральну синагогу Ужгорода. А згодом єврейське населення Ужгорода було інтерноване до концентраційних таборів Освенціма, Дахау, Біркенау та ін.

Восени 1944 року фронт неухильно наближався до Ужгорода. На кладовище в районі Шахта звозили загиблих німецьких і угорських солдатів та офіцерів з гірських районів, де проходили бойові дії. Ужгородська гімназія була перетворена на госпіталь. У жовтні 1944 р. почалася евакуація угорських урядників, поступово покидали місто військові частини, які перебували в Ужгороді. Тоді були підірвані всі три мости через річку Уж.

27-го жовтня 1944 р. до Ужгорода вступили радянські війська, не зустрівши великого опору з боку німецько-угорських військ, які спішно покинули місто.

Почалася ще одна сторінка в історії міста над Ужем.

Людвіг ФІЛІП, краєзнавець

Теги: керівник, Ужгород, історія

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати