У закарпатській Пасіці школярі та вчителька бережуть пам’ять про давнину

Свалявська Пасіка – це село, де в першому класі вчаться «семеро гномів», учителька математики створила самобутній музей «Дідусева хата», а звичайні семикласники проводять екскурсії не гірше за професійних гідів.

Воно могло би стати відомим, але не завдяки місцевим бджолярам, як видається з назви, і яких тут, до речі, майже немає – у Пасіці народився один із найоригінальніших українських скульпторів Михайло Грицюк, співавтор пам'ятника Тарасу Шевченку в Москві. У селі про іменитого земляка знають та й, узагалі, по крихтах збирають усі пам'ятки з історії рідного поселення.

Комп'ютери проти музею
У Пасіцькій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів нараховується близько ста учнів, що як на 1200 мешканців – не так уже й мало. Однак у першому класі під керівництвом молоденької наставниці сьогодні вчаться лише сім хлопчиків. Саме через це першачкам і їхньому педагогу перепала жартівлива назва: "Білосніжка і семеро гномів".

Пасіччанцям, вважай, пощастило, бо у їх невеликому селі знайшлася людина, яка готова витрачати час та натхнення на те, аби залишити якусь згадку про минувшину наступним поколінням. Учитель математики, а за сумісництвом і керівник краєзнавчого гуртка "Дідусева хата" Магдалина Іванівна Добоній 10 років збирає старовинні предмети побуту, документи, книжки, господарський реманент тощо. Тобто усе те, що може проілюструвати, як жили пасіччанці 90-150 років тому. Правда, є один парадокс: оберігає історію села жінка, так би мовити, нетутешня, – пані Магдалина народилася на Воловеччині. Але вже 40 років вона навчає дітвору у Пасіцькій дев'ятирічці.

Старе приміщення школи, у якому, однак, і зараз проходить навчання, звели ще чехи. Учителька зауважує, що вони будували подіб¬ні заклади дуже грамотно. Так, у "старій" пасіцькій школі вікна коридору звернені на північ, а класів – на південь. У новому ж приміщенні все навпаки, тому сонечко даремно прогріває коридор, у той час коли мало б освітлювати й обігрівати учбові кімнати. "Чехи капітально все продумали, а не тільки, як кажуть закарпатці, зробили на параду", – підсумовує педагог.

У цьому ж приміщенні сьогодні розмістилася і шкільна гордість – музейна кімната "Дідусева хата". Не так давно міні-музей дислокувався по сусідству, у новішому приміщенні навчального закладу. За словами вчительки, там їм було зручніше. Але, як ведеться, нове витіснило старе: з'явилася потреба створити у школі комп'ютерний клас, тож  кімнату відвели під техніку. Наразі ж музей розташувався у невеликій прохідній кімнаті. Саме тому найцінніші експонати зберігаються деінде. Бо дітлахи проходять до класу через музей, тож ненароком можуть щось пошкодити. На жаль, іншого, окремого приміщення у селі просто немає.

Лавиця із "секретом"
Запитую у пані Магдалини як сталося, що вчителька математики зібрала немаленьку колекцію старожитностей. Жінка зі сміхом пояснює, що вона не може сидіти без діла, бо ж "мусай щось робити". Раніше опікувалася драматичним гуртком, а 10 років тому взялася та разом із дітками організувала музей. "Люди будувалися, купували нові меблі, а старих позбувалися. Ми ж їх просили: "Будь ласка, якщо маєте щось давнє, не викидайте, віддайте нам, аби діти знали, як жили у селі колись. Тож малята і батьки почали зносити нам різноманітні предмети домашнього вжитку. Навіть бабусі передавали свій скарб. Але казали, що віддають це все тільки під мою відповідальність. І так ми разом потроху створювали музей", – каже Магдалина Добоній.
Зараз колекція складається більш ніж зі ста експонатів, проте варто враховувати, що різноманітні документи, книжки тощо навіть не обліковані. Вчителька зауважує, що якось до них навідався фахівець із музейної справи, який пояснив, що для того, аби правильно розмістити усі предмети, їм потрібно не менше ста квадратних метрів площі. Приміром, у музеї є цілий ткацький верстат, який зараз розібраний саме через брак місця. А ще ж у колекції – колиска, стіл, лавка, лада, скриня, елементи возу, образи, одяг, вікно зі старої церкви, ярма для волів, а також майже повністю відтворений інтер'єр старовинної кухні тощо.

Мою увагу привертає давня лавиця (лада), на якій ряхтять чудові, різнобарвні квіти. Запитую у пані Магдалини, де вони відшукали таку красу. Вчителька розповідає, що лавка дісталася їм після смерті старенької односільчанки. Лада виявилася дуже важкою, то вони разом із дітьми у сльоту заледве дотягли її до школи. Але якою ж чудовою була нагорода за труд! "Коли ми почали віддраювати спинку від кіптяви, то побачили, як на дошці розцвів справжній сад. А як цьому зраділи діти! – сміється жінка та додає: – Знаєте, які гроші нам потім за цю лавку пропонували? Ну, дуже великі..." Також до цінних експонатів належать і сторічні сорочки. До речі, педагог дбайливо зафіксувала у своїх документах інформацію про кожного з власників вишиванок.

"Конфискуем козу белую – Зорьку"
Однак пані Магдалина бідкається, що якась частина колекційних речей, особливо документів, сильно попсувалася. Жінка каже, що спочатку вони просто не знали, як потрібно доглядати за тим чи іншим предметом. Зокрема, вицвіли різні довідки, які люди отримали ще в перші роки радянської влади на Закарпатті. Наприклад, був папірець і з таким цікавим текстом: "В связи с неоплатой налога, конфискуем козу белую по имени Зорька". Виявляється, навіть такі посвідки люди зберігали роками. Родичі одного з репресованих селян узагалі принесли сторінку із газети "Советское Закарпатье" із нищівною критикою пасіччанця: "Мироед, Михаил Станканинец (насправді Станкович) не исполнил три дня трудогужповинности, хотя у него имеются лошади, он саботировал роботу". Вчителька каже, що зараз читати подібне комусь може навіть смішно, а тоді відбувся суд, і людину разом із 12 (!) дітьми відправили на заслання. Звичайно, такі документи великої цінності для солідних музейних установ не мають. Але дітлахів швидше зацікавить саме така місцева розвідка про історію рідного краю.

А те, що малечі до вподоби поратися у шкільному музеї, – це факт. Сьогодні з десяток пасіцьких семикласників самостійно можуть провести екскурсію та вправно розповісти про минувшину села. Для цього пані Магдалина склала навіть спеціальний сценарій. Гостей і туристів у "Дідусевій хаті" чекає справжнісінький закарпатський патріарх: старий одягнутий у гуню, з ціпком у руці та люлькою в роті. Він просить вибачення від гостей за те, що мусить залишити їх, і пояснює, що його внуки можуть усе розказати: "Ночі зимові були довгі, а вони для казок уже великі, то я їм розповідав, як ми колись жили. От вони вам вшитко й розкажуть..."

Сьогодні подивитися на шкільний музей привозять дітлахів з інших навчальних закладів, тож, напевно, малечі імпонує проводити "дорослі" екскурсії для своїх же ровесників.

До речі, зараз до музею нові експонати приносять рідше, зокрема, серед недавніх здобутків – вулик. Отут я й поцікавилася, а чому власне Пасіка? Адже у нашій розмові до цього моменту ані про бджіл, ані про пасічників так ні разу й не було згадано. Маргарита Іванівна каже, що точних даних про назву села і час його виникнення немає. Проте відомо, що люди оселилися тут давно. Дослідження показують, що на всій території села росли буйні ліси. З часом хащі вирубували, а на просіках встановлювали вулики. Можливо, через такі от просічені ділянки – "посіки" – село й отримало назву. Так що бджоли до цього таки мають відношення, хоч і опосередковане. Сьогодні ж бджільництвом займаються від сили дві-три родини.

Ще один цікавий епізод із минувшини Пасіки – це історія деревообробного підприємства "Мундус". У 1901 році фірма, яка належала капіталістам Глюку і Штерну, збудувала на території села (нині на цьому місці розташована школа) деревообробний завод. Тут розпилювали лісоматеріал, який вирубували в навколишніх хащах. Під час першої світової війни на підприємстві виготовляли дошки для корабельних меблів, лиж та військових возів. Спочатку бізнес ішов непогано, але у 1933 році фірма збанкрутіла. А оскільки завод був застрахований на значну суму, його підпалили, а Глюк і Штерн, зрозуміло, отримали відшкодування. Маргарита Іванівна каже, що про підпал довго ніхто не знав, тому бізнесмени і змогли отримати страховку.

"Не плач за мною, Аргентино!"

Малі гіди на зубок знають історію рідної місцини, але поки що не згадують, напевно, найвідомішого чи радше найталановитішого уродженця Пасіки – українського радянського скульптора Михайла Грицюка. Вчителька каже, що у селі залишилася тільки неясна згадка про родину митця, мовляв, жили тут такі собі Грицухи...

Майстер дійсно народився у Пасіці 6 жовтня 1929 року, але ще немовлям разом із батьками потрапив до Південної Америки. Подолавши нелегкий шлях через океан, Грицюки зупинилися в Аргентині під Буенос-Айресом. Потроху життя на чужині налагоджувалося, і незабаром батько скульптора, Яким, уже володів невеличкою ткацькою фабрикою. Ще в дитинстві Михайло визначився: неодмінно мусить стати скульптором. Із часом з'явилася нагода зробити це на Батьківщині. У 50-ті роки Грицюки приїхали до Києва, де хлопець одразу ж вступив до художньої школи, а згодом – у художній інститут на скульптурне відділення. Але батьки жити у Союзі не змогли: поїхали. А от Михайло, який чверть життя провів на чужині, залишився. Проте своїм для влади так і не став. Один із найсамобутніших скульпторів України не мав жодної персональної виставки. Єдина, дозволена з нагоди п'ятдесятиріччя, стала посмертною – художник кілька місяців не дожив до власного ювілею. Недарма посол Аргентини свого часу запропонував відвезти твори майстра в Буенос-Айрес, якщо вони нікому на Батьківщині не потрібні.

Михайло Грицюк залишив нам у спадок серію оригінальних скульптурних портретів: Данте, Артемія Веделя, Блока, Достоєвського, Стравінського, Параджанова, Амосова, портретне зображення Мстислава Ростроповича з віолончеллю, Пікассо (сьогодні знаходиться в Тулузі) тощо. Але загалу митець найбільш відомий як співавтор знаменитого пам'ятника Тарасу Шевченку у Москві. А у 2006 році український режисер Анатолій Сирих відзняв документальний фільм "Михайло Грицюк. Не плач за мною, Аргентино!". Стрічку, між іншим, слушно було б демонструвати у "Дідусевій хаті", та й пасіччанцям, гадаю, цікаво було б дізнатися більше про життя свого іменитого земляка.
Принаймні, не варто дивуватися, якби і згадану ідею невгамовна трудівниця Магдалина Добоній рано чи пізно теж втілила в життя. Бо ця невелика жінка з чималим ентузіазмом збирає частинки минулого для того, аби картинка майбутнього була живою та правдивою.

Лариса РОМАНЮК

 

02 листопада 2011р.

Теги: Пасіка, село, вчителі

«П’ятиповерхівки ще нема, а квартири обіцяні і Погорелову, і Ратушняку»
/ 8Закарпатці організувалися у партизанський загін
/ 4Батьки дитини, яка померла в пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили
/ 1Архієпископ Феодор: «Ми готові духовно підтримати наших військових у Криму»
/ 6Закарпатський інтерн оперував поранених на Майдані
/ 3З церкви в Мукачеві вкрали мощі святих, яким дві тисячі років
/ 3Чеські медики досі не наважуються вийняти з тіла уродженця Ужгорода картеч, "отриману" на Майдані
Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса
«Виношу дитину за 30 тисяч доларів»
Заробітчанські поневіряння ужгородки
На Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні
/ 14На Закарпатті болісно відреагували на погрози "регіоналів" закрити УГКЦ
/ 3В Ужгороді прокуратура досі не знає, чи законно влада продала аптеки
/ 1Від новорічного похмілля допоможуть швидкий секс і контрастний душ
/ 1Люди захистили від дерибану футбольне поле у Горянах
Одержимий кухнею
/ 3Новий Рік в Ужгороді, або Стриптиз Снігуроньки – від 600 гривень
/ 1Розлучені, геї, ігромани – «клієнти» закарпатських психотерапевтів
Ужгород: Замість туалетів – заіржавілі дірки
/ 15Повернулася лікарка, яка продавала дітей
Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори
У Мукачеві Будинок офіцерів руйнується, бо казначейство не дає грошей
Презервативи, Ленін і цуцик за 10 «штук»
/ 2В Ужгороді "забули" відновити покриття пішохідної частини транспортного мосту
Отрутою і ґумовими кулями. Доґгантери в Ужгороді вбивають щомісяця 5–10 собак
» Всі записи