Усі екскурсії в Мукачеві починаються з монастиря, бо... там працює громадський туалет

 

Тема, на мій погляд, ще далеко не вивчена тими, хто присвятив себе наданню послуг у сфері рекреації на батьківщині. Чомусь поїздка за кордон, що потребуватиме чималої тяганини, й досі вважається кращою, престижнішою, ніж відпочинок удома, який, зокрема, не потребує додаткового оформлення документів.

 

 

– Після скасування кріпосного права чимало сільського населення перебралося до міст.Проте прагнення хоч на якийсь час повертатися до природи не зникло. Тоді, у ХІХ – на початку ХХ столітть, і почав розвиватися туризм. Насамперед його екскурсійна форма. З'явився й попит на людей, які б могли підказати: куди, як і швидше пройти; місцевість, де, наприклад, ростуть орхідеї чи нарциси. Так виник­ла потреба в спеціалістах, які знали й могли показати іншим дерева, трави, тварин. Ще під час Австро-Угорщини й Чехо­словаччини екскурсійний туризм почав інтенсивно розвиватися на території сучасного Закарпа­ття. З'явилися шкільні мандрівки, скаутський рух. Відвідування природних та історичних місць пов'язували з навчальними програмами.

 

За Радянського Союзу багато було зроблено в цій сфері у 60–70-х роках. Мукачівське бюро подорожей та екскурсій при 80 тисячах мешканців у місті могло обслуговувати 300–400 тисяч екскурсантів у рік. Багато місцевих жителів також відві­дували щорічно різноманітні турис­тичні об'єкти. Міністерство освіти погоджувало спеціальні навчальні програми для шкіл, які узгоджувалися з чотирма Бюро подорожей і екскурсій – в Ужгороді, Мукачеві, Хусті й Рахові. Трудові колективи заводів і фабрик теж чимало подорожували. Тоді пропонували поїздки рідним краєм усім – від першокласників до пенсіонерів. Популярними були маршрути вихідного дня. Можна було вивчати рідні вулиці, міста, крайові санаторії, популярні історичні місця, нескладні гірські вершини, відвідати Синевирське озеро.

 

Нам тільки здається, що ми знаємо свій край. А скільки жи­телів Мукачева останнім часом були в місцевому замку? Чи всі з них оглядали його з професійним екскурсоводом? Багато хто з молоді сказаже, на жаль, що не був у "Паланку" взагалі. Нині складно проводити краєзнавчі екскурсії для місцевого люду. Наприклад, чи всі знають, звідки походить назва Мукачево? Чому саме так названа та чи інша вулиця міста? А все ж це – наша історія. І якщо ми не знатимемо її, про яку любов до рідного краю, про який патріотизм можна говорити?

 

 

– Одразу після 1991 року було заведено говорити: все, що було в нас раніше, – погано, усе, що з'явилося відтак, – добре. Варто визнати, що в Радянському Союзі були дуже високі вимоги до працівників туризму. Екскурсоводи в той час вважалися елітою галузі. Вони мали вищу чи середню спе­ціальну освіту. Треба було обо­в'язково закінчити спеціальні курси. Усі закарпатські гіди були закріплені за певними зонами і без спеціального дозволу не могли працювати поза визначеними межами. У листопаді-грудні щороку, коли туристів було менше, тривало навчання, під час якого практики-екскурсоводи слухали лекції різних учених – істориків, географів, етнографів, лікарів-рекреологів. Кожен повинен був мати так званий "контрольний текст" екскурсії. Він був виважений, вивірений, розрахований на різні верстви населення. Вимагалося, щоб тексти перевіряли фахівці різних галузей. Хоча екскурсовод міг видавати й додаткову інформацію, про яку дізнався нещодавно.

 

На жаль, у 1992–93 роках розвиток ту­ризму в Україні став різко згасати. Аби хоч якось вижити в умовах кризи, різко послабили всі вимоги. Лише з часом почали з'являтися нові, зокрема – наявність ліцензії на право проведення екскурсій. З 2004 року вони викладені в "Законі про туризм". Відтак кожен гід після закінчення спеціальних курсів повинен мати дозвіл комісії при облдержадміністрації. При цьому працювати можуть не тільки мешканці нашої області.

 

В Ужгороді Положення про видачу посвідчень розроблено, але система контролю не діє. Наприклад, поблизу наших популярних об'єктів поряд із му­качівськими, ужгородськими екскурсоводами вільно працюють гіди Моршина, Трускавця, Львова. Дуже добре, що вони хочуть до нас їхати, є люди, які бажають знати про Закарпаття. Але про що саме їм розповідають, важко сказати. Хто перевіряв знання тих екскурсоводів, які приїжджають з інших міст і регіонів? Якщо хтось із краян захоче трохи посміятися, може підійти до такої групи і по­слухати їхнього гіда. Некваліфіковані розповіді без дотримання спеціальних методик, повної інформації про історію Закарпаття подають туристам на власний розсуд. Тож які враження про наш край матиме людина? Побутує навіть анекдот, який нібито одного разу розповіли туристам: мовляв, Ференц Ракоці – це той герой, який сміливо стрибнув у ліжко до відомої Анжеліки – маркізи ангелів.

 

 

– Інтерес до ґрунтовного вивчення свого минулого поступово зникає. З'являються історичні книжки, путівники, які містять неперевірену інформацію, не узгоджену з останніми науковими розвідками. Молоді екскурсоводи, які нещодавно прийшли працювати в галузь, не прагнуть підвищувати кваліфікацію. Значно ж бо простіше розповісти анекдот, аніж навчитися цікаво представити місцеву історію. Кваліфікований екскурсовод не лише повинен весь час учитися, мати купу дозвільних документів, сплачувати податки і збори – він має значну конкуренцію з боку "неорганізованих", малограмотних гідів. Як можна за якихось 5–6 годин провести 12 екскурсій, якщо на один об'єкт для групи треба витратити до 1,5 години? Так порушуються усталені методики, погіршується якість туристичного супроводу. Екскурсовод не повинен брехати – мусить подавати перевірені відомості. Інакше, вважаю, страждають усі. Можна, звичайно, за годину шаблонно розказати про Мукачево, але ж годилося б зацікавлювати, аби в гостей з'являлося бажання приїжджати ще. Тому додаткова інформація про всілякі культурні заходи, які відбуваються в цій місцевості й в інші сезони, мала б стати правилом.

 

 

– Дуже добре, що нарешті центральну частину Мукачева закрили для автотранспорту. Тепер зручно влаштовувати піші екскурсії і не хвилюватися, що якийсь розбишака за кермом зіб'є туриста-ґаву, який розглядає навколишню архітектуру, пам'ятки.

 

Раніше в місті були стоянки для туристичних автобусів як для іноземних груп (за римо-католицьким костелом), так і для українських (на вул. Миру, 19 – навпроти колишнього Бюро подорожей). Сьогодні в закарпатських містах для цього не передбачено пунктів перебування.

 

Майже нема в наших містах і громадських убиралень. Тому маршрути екскурсій розпочинаються, скажімо, в Мукачеві... з монастиря. Тільки там є нормальні туалети, куди можна при потребі завести туристів. На превеликий жаль, автобусна стоянка біля підніжжя Замкової гори не облаштована жодною вбиральнею. А праців­ники місцевих кав'ярень не бажають відчиняти двері своїх WC – мовляв, це не приносять їм прибутку.

 

 

– До Євро '2012 кожна область має щось корисне зробити на власній території. Де на трасі Чоп–Львів–Київ уболівальники на закарпатському відрізку шляху можуть зупинитися, розім'яти ноги, піти до туалету? Якби влада дозволила численним нафтотрейдерам відкривати комфортні заправки вздовж міжнародних доріг, то, думаю, що там працювали б убиральні для проїжджих, а не тільки для власних працівників. Така система діє у сусідній Європі. У нас же чомусь завжди знаходяться різні відмовки.

 

Я не маю рожевих мрій, але гадаю, що турист, який приїжджатиме на Чемпіонат Європи, захоче й екскурсій. Футбольний фанат теж має визначений час відпустки й обмежену кількість грошей. Тому на дорогах потрібні вказівники, що повідомлятимуть про розміщеня об'єктів туризму. Потенційний відвідувач зможе оглянути їх і в інший час, зручний для нього, якщо, звісно, забажає ще раз відвідати Україну й Закарпаття зокрема.

 

Інформацію для проїжджих також слід подавати по-різному – не тільки на біл-бордах і придорожніх знаках. Неголовні вулиці в містах майже нічого не повідом­ляють туристові. Якби існували попереджувальні покажчики, то екскурсантам було би цікавіше. Туристичний долар у середньому згодом приноситиме п'ять. Але треба спочатку грамотно вкласти їх у бізнес.