Як жіночки з Лазещини втоптали в болото радянську мораль

У цьому році на березі Дніпра "прописується" "Батьківщина-Мати", починається будівництво газопроводу "Уренгой-Помари-Ужгород", в обласному центрі закладають територію нового ботанічного саду, а на Воловеччину приїжджає герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт Геннадій Стрекалов.

Вікторія Петрівна показала дупу Лесі Українці

На день Перемоги у 1981 році урочисто відкрили один із найбільших музеїв України (понад 300 тисяч експонатів) – меморіальний комплекс "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років". Того ж таки дня на території комплексу помпезно презентували, напевно, найвідоміший монумент України –  "Батьківщину-Мати". До речі, на початку пам'ятник замислювався, власне, як символ перемоги, але одразу ж після його зведення закріпилася відома досі назва.

На відкриття стометрової киянки (102 метри) приїхав сам Леонід Брежнєв. Це, до речі, одна з найвищих скульптур у світі. Монумент такого розміру в СРСР робили вперше. Вся споруда – суцільнозварна і важить 450 тонн. Частини її перевозили вночі, аби не привертати уваги людей. Збирали скульптуру стометровим краном, який виготовили спеціально для цієї роботи. Пізніше його демонтували. Зварникам статуї платили великі на той час гроші: 50 карбованців у день. Вони обпікали собі очі від такої кількості невпинної роботи.

До речі, у народі скульптуру одразу ж обізвали "Вікторією Петрівною". Люди дотепно об'єднали два поняття: латинське – "Victoria" (Перемога) та ім'я-по-батькові дружини генерального секретаря КПРС Леоніда Брежнєва. Між іншим, після встановлення виявилося, що статую повернули спиною до розташованого неподалік пам'ятника Лесі Українці. А кияни, недовго думаючи, нарекли один із найпрестижніших районів столиці "міжпоппям".

29 червня 1981 року ЦК КПСС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову № 609 про будівництво магістральних газопроводів, зокрема й "Уренгой-Помари-Ужгород". 

А вже у липні того ж року консорціум німецьких банків на чолі з Deutsche Bank погодилися надати кредит у розмірі 3,4 млрд. німецьких марок для будівництва компресорних станцій.

Газопровід "Уренгой-Помари-Ужгород" – експортний. Він з'єднує Уренгойське газове родовище та газові родовища півночі Західного Сибіру з Ужгородом, а далі блакитне паливо транспортується кінцевим споживачам у Центральній та Західній Європі.

По території України газ прямує до КС "Ужгород" на українсько-словацькому кордоні та до менших компресорних станцій на угорському та румунському кордонах. Трубопровід перетинає Уральський хребет і більше 600 річок, включаючи Об, Волгу, Дон і Дніпро. Загальна довжина газопроводу – 4 451 км. А протяжність по території нашої держави – 1160 км. На трасі знаходяться дев'ять компресорних станцій, одна з них –  КС40 Воловець. Про історію будівництва цього газопроводу навіть зняли художній фільм – "Контракт століття".

Посадив дерево? То викорчуй його

Цього ж таки року на Закарпатті збудували ще один відомий об'єкт – кліматобальнеологічний багатопрофільний санаторій "Теплиця". Хоча спочатку він функціонував як піонерський табір, проте пізніше був перепрофільований на здравницю. 

Розбудовується і ботанічний сад в Ужгороді. За рік він збагатився на 1260 видів і форм різноманітних рослинних культур. Матеріал звозили з усього СРСР – з ужгородцями ділилися інші ботсади. Крім того, вчені також обмінювалися пакетами з насінням із подібними закладами колишніх соцкраїн, Італії, Франції, Португалії, США, Японії.

У 1981 році почався новий етап роботи лабораторії над Ужем. У західній частині міста на площі в 94 гектари розпочалося будівництво ботсаду, для якого вже виростили й посадковий матеріал: 2000 рослин. Проте старий ботанічний сад ніхто не збирався закривати, він мав стати своєрідною пам'яткою міста.

Ужгород теж збільшив свою територію. На самому початку 80-их років до складу обласного центру увійшли приміські села: Горяни, Дравці та Доманинці. Проте, незважаючи на такі прогресивні кроки, у місті вдосталь вистачало різноманітних господарських проблем.

Так, на самому початку 1981 року часто зриваються графіки руху автобусів, а іноді і рейси. Перша ж ожеледиця на початку грудня застала зненацька працівників шляхових організацій і комунальних служб. На маршрути не виїжджали машини з піскорозкидачами, а якщо й починали працювати, то тільки на вимогу працівників ДАІ.

Журналісти "Закарпатки" провели рейд по трасі й побачили геть невтішну картину. Майже по всіх напрямках виїзду з Ужгорода вулиці не були посипані піском та сіллю. Крім того, у чисельних дорожніх ямах та вибоїнах понамерзали купки льоду. А у зв'язку з тим, що під час літнього паводка 1980 року в Лінцях вода зруйнувала міст, автобуси взагалі не прямували до сіл Пацканьово, Гайдош та Кибляри, і люди частину шляху мусили долати пішки. У Чопі через поганий стан прилеглих вулиць уже довгий час не працював автовокзал. Також на зупинках часто не підсипали піском платформи, тому до автобуса неможливо було дістатися. А в Оноківцях зупинка та вулиця взагалі перетворилися на суцільний каток. Кореспонденти "Закарпатки" писали, що подібне явище для області – не дивина, бо воно повторюється щороку. Але якщо раніше хоч щось робилося, то взимку 1981-го – майже нічого.

Привернула увагу громадськості Ужгорода ще одна хазяйська проблема: комунальники абсолютно алогічно працювали над озелененням обласного центру. Місто не мало єдиного, загального плану щодо цього, тож роботи для кожного мікрорайону проводилися локально. Часто доходило до абсурду. Комунальники висаджували деревцята й кущі, а коли збоку починали зводити новий будинок, зелені насадження викорчовували екскаватором, бо виявлялося, що вони знаходяться на території будівельного майданчика. Так, наприклад, довелося зробити, коли закладали школу № 12 та магазин "Океан". Тобто виходило, що, умовно кажучи, сьогодні дерева саджали, а наступного дня – знищували. У парку Перемоги, на території колишнього кар'єру цегельного заводу в непідготовлений ґрунт висадили кілька тисяч (!) саджанців. Усі дерева замокли, їх довелося викорчовувати, а вже пізніше додумалися осушити кар'єр та підвезти сюди придатний для росту рослин ґрунт.

У 1981 році журналісти "Закарпатської Правди" звітували про роботу редакційної громадської приймальні. З огляду на все вище описане й не дивно, що найбільше скарг надійшло на адресу працівників Ужгородського міськвиконкому – понад 150 заяв. До речі, жалілися ужгородці переважно на те, що працівники зневажливо ставляться до відвіду¬вачів. А на другому місці опинилися скарги на серйозні недоліки в опаленні комунальних квартир Ужгорода.

Екскаваторник-археолог

На початку 80-их років закарпатців агітують, аби вони народжували третю дитину. Так, лікар із Мукачева навіть покаявся на сторінках газети, що він виглядає як біла ворона у колективі, бо має тільки одну дитину. Разом із тим, агітатори не обмежувалися тільки високими моральними гаслами на кшталт: "Це потрібно тобі і Батьківщині", а й прозоро натякали людям на те, що вони ще й можуть покращити своє матеріальне становище. "Коли народилася друга дитина, ми отримали двокімнатну квартиру, а тепер із третім малям переїжджаємо до трикімнатного помешкання", – хвалиться жителька Ужгорода.

Також закарпатців у 1981 році заохочували займатися спортом.  На Воловеччині провели 2-гі Всесоюзні сільські спортивні ігри. Позмагатися на горі Великий Верх приїхали не прості аматори, а справжні майстри спорту, деякі з них навіть міжнародного класу. А почесним гостем свята, до речі, був Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт Геннадій Стрекалов. Він приїхав покататися на лижах та побував у Воловецькій середній школі і Нижньоворітській школі-інтернаті. Космонавт виступив на урочистому закритті Ігор та вручив призи переможцям. Чоловікові дуже сподобалося на Закарпатті, тож він пообіцяв зробити фото Карпатських гір із космосу.

А от машиніст-екскаваторник із Приборжавського кар'єру по-своєму вивчав історію Карпат. Після роботи чоловік ходив у кар'єр та розглядав там брили вапняку. Навіть друзі з нього кепкували: казали, що машиніст шукає золото. Але насправді чоловік розшукував скам'янілі черепашки, які зрідка траплялися в породі. Згодом він зібрав усі свої знахідки та відніс до краєзнавчого музею.

У той час експедиція Ужгородської групи Інституту археології Академії наук УРСР досліджувала археологічні пам'ятки Закарпаття. Загін фахівців, зокрема, проводив дослідження території цегельного заводу в Перечині. Тут було виявлено курган, при розкопуванні якого знайдено речі, що належать до періоду раннього заліза. При дослідженні вчені з'ясували, що курган датується VI століттям до нашої ери.

А на мешканок рахівського села Лазещина правоохоронці "накопали" справжній компромат. Виявилося, що коли у село приїжджають туристи, до них тут же підбігають місцеві жіночки та пропонують купити на згадку про подорож домоткані килими (ліжники). Жони переважно чатували на приїжджих здалеку гостей, наприклад, із районів Півночі, які подібного ще ніколи не бачили. Часто у мандрівників не було із собою грошей на таку досить дорогу річ. Тому жіночки брали їх домашні адреси, на які згодом висилали килими, а туристи натомість відправляли їм плату. Так рахівські бізнесвумен продали більше 2-х тисяч килимів. На кожному ліжнику наварювали 50-70 карбованців. До речі, амплітуда подібних заробітків була досить різною: від пару сотень до 22 тисяч карбованців. Радянські правоохоронці вбачили у цьому кримінал. Бо, по-перше, лазещанки не виготовляли килими власноруч, а скуповували на базарах Івано-Франківська та Львова і від своїх місцевих майстрів. По-друге, продавали їх великими партіями та ще й за завищеними цінами. А такі дії  класифікувалися як спекуляція та каралися радянським законом позбавленням волі до 6 років із конфіскацією майна. Усіх фігурантів суворо покарали, бо хоча й "можна було не виносити це все на суд громадськості, та купка лазещинців утоптала в болото, спаплюжила моральні принципи радянської людини". Отримала покарання навіть дочка одного зі спекулянтів. Дівчина допомагала батькові зашивати мішки з килимами та надписувала на них адреси, бо мала хороший почерк.

Добрі люди з Червеньова

А мешканці села Червеньово прославилися на увесь Союз завдяки добрій справі майже 40-річної давності. Перед самим закінченням війни фашисти у декількох вагонах везли на Захід радянських дітей. Поблизу села Жорнава, що на Великоберезнянщині, ешелон потрапив під бомбардування, і фріци вигнали 186 маленьких в'язнів геть із потяга та залишили дітвору прямо серед лісу. Малечу знайшли добрі люди і привезли до Червеньова. Селяни позабирали дітей до своїх домівок, виходили, нагодували, одягли і заховали їх. Хоча влітку 1944-го року Закарпаття ще перебувало під окупаційним режимом і тому переховувати радянських дітлахів було не зовсім безпечно. Можливо, про це ніхто б так і не дізнався, якби не кореспондент військової газети "Знамя Родины" Борис Галанов, який після війни завітав на Закарпаття та розповів на сторінках газети про дітей і їхніх рятувальників. У вересні 1981 року в Червеньові організували чудове свято: селяни мали зустріч зі своїми вихованцями. До речі, деякі діти залишилися жити на Закарпатті.

Лариса РОМАНЮК

Теги: болото, жінки, Червеньово

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати