Віктор Погорєлов: «Я не хотів, щоб батько мене прилаштував на «нормальну» роботу"

Віктору Погорєлову сьогодні 60. Біографія його, з багатьма деталями, давно й усім відома. Тим паче, що, мабуть, ніхто на Закарпатті так системно, як Віктор Володимирович, не працює з журналістами. Але зазвичай саме окремі деталі, за висловом Оксани Забужко – порізнені друзки життя – можуть найбільш яскраво передати сутність людини. "Замок" скористався нагодою дізнатися про ці деталі, оскільки це ще й яскраві миттєвості історії Ужгорода – нашого обласного центру.

 

– Моє життя, втім, як і в усіх – різнобарвний калейдоскоп. Було всього – і неприємностей, і випробувань – вистачило б не на одну долю. Але я завжди і своїм дітям, і як доводилося вітати молодих – випускників, подружні пари, – казав: "Життя прожити – не поле перейти". Це передав мені мій батько, так він учив мене вдячно сприймати і щасливі хвилини, і невдачі.

 

Про дитинство можу розповідати багато, та, мабуть, найважливіше те, що наша родина опинилася в Ужгороді, і це місто стало моєю батьківщиною. Не кривлячи душею, без позерства, абсолютно щиро завжди кажу: кращого для себе за Ужгород життєвого прихистку я не знаю.

 

Напевно, як усі, всміхаючись, згадую шкільні роки. Але то було не просто безтурботне дитинство – я здобував і практичний досвід – батько на канікулах привчав мене до фізичної праці. Перед закінченням школи я вже мав робітничі спеціальності – газовика, муляра, бетонника, тобто був готовий самостійно йти у життя.

 

Я завжди був активним, мав багато друзів – не лише однолітків, а й старших і молодших. За роботу в міському піонерському штабі ще школярем отримав нагороду – путівку на два місяці в "Артек". Був комсоргом класу, школи. Мріяв стати конструкто­ром. Поїхав у Київ, вступати до політехнічного. Але трохи не добрав балів. Повернувся в Ужгород, хоча мав пропозиції піти вчитися на інше відділення цього ви́шу, залишитись у столиці.

 

В Ужгороді я пішов до ПТУ, півроку провчився й став слюсарем машинобудівного заводу. Підприємство ще більше, ніж школа, привчило мене до дисципліни: треба було приходити за 15–20 хвилин до початку зміни, аби перевдягтися. Тоді я дізнався, як разом із робітничим класом о 7 ранку їхати в переповнених міських автобусах, навчився не стидатися забруднитися машинним маслом, гордо працювати робітником. Це залишилося на все життя – навіть нині мені більше до душі відверто спілкуватися з простими людьми, ніж із посадовцями.

 

А до війська я пішов... обдуривши медкомісію! Хоча, звісно, тепер більшість робить навпаки. У ті роки було соромно не служити. Навіть дівчата інакше дивилися на тих, хто не пройшов армію. Я просився у військово-морський флот, але коли у Сваляві нас оглядали лікарі, тиск у мене виявився понад норму. Хлопці порадили намочити в колодязі ганчірку й прикласти під серце. Так я і вчинив, дуже здивувавши комісію даними "космонавта". Щоправда, до морфлоту не потрапив – відправили в Чернівці в школу молодшого командного складу. Так я здобув військову освіту – артилериста в дивізіоні "Град", це сучасні на тоді "Катюші".

 

Після армії пішов на роботу й став студентом будівельного відділення "Політеху" в Ужгороді. Отож дуже добре розуміюся в кресленнях, витратах матеріалів, замірах і якості спорудження, в усіх будівельних тонкощах. Це, звичайно ж, дуже допомогло мені за першої каденції і тепер на посаді міського голови.

 

Працював інженером у житловому управлінні. Після відвертої підстави потрапив за ґрати.

 

Ці 7 років були дуже непростими, але, на щастя, вони мене не зламали, а, навпаки, загартували й дали можливість краще пізнати психологію. Тепер, спілкуючись із людиною, за кілька хвилин можу на 90 % точно визначити, з ким маю справу й навіть чим вона хворіє. Звісно, трапляються і помилки, але всякий наш досвід працює нам же на користь.

 

Коли повернувся додому, батько запропонував мені знайти "нормальну" роботу, щоб я налагодив життя. Однак через свій характер я не сприйняв цього і... влаштувався слюсарем, а потім водієм – возив одного чиновника. Попрацювавши кілька днів, зрозумів, що не для мене бути на побігеньках, – кинув ключі начальнику і пішов у бригаду будівельників. Тому впорядкування багатьох вулиць, каналізації Ужгорода – теж у моєму особистому "активі". Згодом організував свою фірму з благоустрою – "Рельєф". Там працювало 90 людей, виконували масштабні проекти, наприклад, викладали ужгородсь­кі набережні, вулиці бруківкою.

 

У той час керівником міськ­виконкому був Еміл Попович, він сприяв моєму особистому розвит­ку, буквально дав мені друге дихання в житті, за що я йому дуже вдячний.

 

Події, що трапилися зі мною, вплинули на здоров'я мого батька. Коли 94-го року він помер, постало питання, ким замінити його на посаді. Оскільки я вже проявив се­бе як керівник, тодішній міський голова Ратушняк запропонував мені очолити "Комунтранс". Колектив цього підприємства в той час кілька років уже працював не дуже добре – водії могли дозволити собі на роботі вживати алкоголь, місто своєчасно не прибирали. Мені довелося наводити лад, домогтися виконання чіткого графіку прибирання. Це відчули й ужгородці, отож, коли постало питання, чи йти в депутати міської ради, я вирішив спробувати. Вибори виграв і взявся до роботи зі ще більшим запалом.

 

Коли Ратушняк утік за кордон, тодішній секретар міської ради запропонував мені стати першим заступником. Я дістав підтримку голови Закарпатської ОДА Сергія Устича. Після кількох зустрічей він зізнався, що не розуміє, за що я відбув по­карання.

 

Коли позачергові вибори місь­кого голови виграв Степан Сембер, то довірив мені залишитися першим заступником. Події тоді були надзвичайні – паводок, Ужгород мало не перетворився на Венецію. Я майже жив на роботі: постійно був на місцях, працював над підняттям дамб, відновленні каналу. У той же період мені вдалося перенести сміттєзвалище з вулиці Перемоги під Барвінок. Це була визначна подія для міста й серйозне випробування для мене.

 

Через якийсь час ми з Сембером не знайшли порозуміння, тож мені довелося піти.

 

Відтак я став заступником начальника управління житлово-комунального господарства області й відповідав, зокрема, за водопостачання, водовідведення. Тоді ж виграв ґрант за програмою ТАCІS і на два місяці поїхав до Америки. Там докладно розібрався у водопостачанні й роботі очисних споруд таких великих і потужних міст, як Вашингтон, Чикаго, Нью-Йорк, Сієтл. Ці знання часто стають у пригоді й тепер.

 

Коли губернатором став Геннадій Москаль, він запропонував мені очолити управління майна області. За півтора року нам уда­лося інвентаризувати все майно краю – зробили електронну й друковану версії з фотографіями. Ми паспортизували 8800 об'єктів незалежно від форми власності, деякі з них були занедбані або просто приховані для своїх потреб керівниками на місцях. Знаю, що цими документами користуються й досі, зокрема й у ДПА, інших структурах.

 

Коли Ратушняк став нардепом, я, маючи підтримку Москаля, пішов кандидатом на посаду мера і виграв. Уже тоді в мене була чудова програма, я знав, що і як зробити у місті, а одне з перших завдань, яке ставив перед собою, – добудова мосту, який почали зводити ще за СРСР, 1988-го. 90 % спорудження припало на мої плечі. Це серйозна транспортна споруда, якої дуже потребувало наше місто. Згодом на нього віддала останній мільйон помаранчева влада області.

 

Радію, що довелося долучитися й до реконструкції залізничного вокзалу – нині він один із кращих у Європі. 156 днів щоденних планірок із керівниками залізниці, з будівельниками таки дали результат, адже це не тільки вокзал, зручний для пасажирів, а й уся інфраструктура, яка забезпечує заміну вагонів, їх миття, прання білизни тощо.

 

Під час Помаранчевої рево­люції я серйозно відстоював по­зицію нинішнього Президента Віктора Януковича. Тому під час виборів міського голови дістав незначну підтримку – чимало ужгородців тоді більше надій покладало на Ющенка. Тож проголосували за кандидата в мери, який... більше за всіх кричав...

 

Я ж прийняв пропозицію голови обласної адміністрації Олега Гаваші стати його радником, а відтак очолив головне управління економіки області. Йому віддав 4 роки – люди знають, як працював цей підрозділ і як багато було зроблено. Мабуть, і завдяки цьому на осінніх виборах 2010 здобув абсолютну довіру ужгородців і команди Віктора Балоги (усе в житті змінюється!). Підтримка гідного лідера й команди має велике значення. І нині в будь-який час напряму можу поспілкуватися з цією авторитетною людиною, і він завжди допоможе на державному рівні вирішити проблемні для Ужгорода питання.

 

Сьогодні я вдячний долі і Богу, що, будучи міським головою, можу працювати на благо Ужгорода. Адже це місто і є моїм життям.

 

У наступному номері "Замку" читайте відповіді міського голови Ужгорода щодо найбільш злободенних проблем обласного центру.