Класи з телевізорами та диванами. З Домбоківського ­інтернату діти не втікають

Сьогодні тут не гамірно – вихованці відпочивають аж у Феодосії і повернуться у другій декаді серпня. Допоки малеча плюскається в морі, керівництво закладу завершує ремонти в спальному корпусі, обладнує навчальні класи (до речі, з телевізорами й диванами), старі вікна замінює металопластиковими, встановлює сучасні опалювальні котли. Зовні звичайний інтернат нагадує справж¬ній санаторій: бруківка на доріжках, лавиці на охайних подвір'ях, скрізь рясніють барвисті квіти та зеленіють кущі.

Інтернат працює вже понад півстоліття, нині тут навчається і проживає 72 вихованців віком від 6 до 18 років. "Для виховання дітей маємо всі умови, – запевняє заступник директора Домбоківської школи-інтернату Василь Югас. – У нас кваліфіковані педагоги, є логопед, практичний психолог, а діти не закриті в інтернатських стінах, наче за ґратами".

Спроби втечі бувають, однак тоді одразу ж мобілізуються всі працівники закладу. Дітей знаходять, спокійно з ними спілкуються, з'ясовують причини. Пан Василь за двадцять шість років роботи в інтернаті переконався: 2–3 місяців цілком достатньо, аби вихованці призвичаїлися до нових умов і оточення. Найчастіше втікачами стають ті учні, які щойно прибули з інших дитячих притулків. "За такими в нас постійний поглиблений контроль, – запевняє Василь Іванович. – Намагаємося, щоб вони не залишалися без нагляду ні хвилини. Школа відкрита з усіх боків, тож тікати можна куди очі бачать. Головне – не допустити цього кілька місяців. Незабаром їм сподобається настільки, що зникне бажання дати дьору. Наші вихованці не втікають – ми встигаємо цьому запобігти".

Нудьгувати дітям тут ніколи: вони беруть участь майже в усіх спортивних змаганнях, художній самодіяльності, різноманітних конкурсах, повсякчас здобувають призові місця, отримують медалі й грамоти. Школа має визначений режим, за чітким графіком працюють гуртки з хору, малювання, волейболу, баскетболу, настільного тенісу. З учнями, які не вміють читати й писати, проводять індивідуальні заняття, адже досить часто до першого класу потрапляють підлітки, які взагалі не знають літер. Щотижня проходять конкурси, дискотеки, творчі вечори, щомісяця – дні іменинника. А особливо вихованці полюбляють щоденну спортивну годину, у якій разом із ними фізкультурою займаються й педагоги.

Найскладнішою є проблема працевлаштування й забезпечення житлом випускників школи-інтернату. Річ у тім, що перебувати в сиротинці діти мають право до повноліття, бо ж надалі за бюджетні кошти школа не може їх утримувати. Завдяки діяльності благодійних фондів та організацій випускники працюють на підсобних господарствах закарпатських сіл. Також частково вдається влаштувати молодь на Ужгородську швейну фабрику. І якщо роботу знайти ще можливо, то з житлом ситуація – як груші на вербі. Пан Василь каже, до прикладу, у Перечині випускникам надається соціальний гуртожиток, проте там нема роботи. Якби такі тимчасові прихистки були в Ужгороді та Мукачеві, з працевлаштуванням домбоківським вихованцям  значно б полегшало.

Усиновлення в інтернаті трапляються вкрай рідко. Торік восени заможний італійський пастор удочерив маленьку Джульєтту. В Італії опинилася й другокласниця Оронка. Ці дівчатка – єдині вихованці інтернату за останні кілька років, які потрапили до родин. "Українці навіть не роблять спроб усиновлення, особливо якщо йдеться про обмежені розумові можливості, – зауважує Василь Югас. – Є діти, яких брали під опіку. Бувало, рідна сестра зобов'язувалася опікуватися молодшою задля вирішення власних матеріальних проблем, проте з часом зрікалася її. Траплялося й таке, що самі діти категорично відмовлялися їхати до "нових" батьків  за кордон".

Надія Вишневська

Теги: інтернат, Домбоки

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати