Сам собі ґазда, або Що вкладають німці в поняття «місцеве самоврядування»

Сільські фільтрувальні споруди випускають у струмок, який тече до озера Бодензее, що омиває 3 країни, настільки чисту воду, що рибалки скаржаться: через нестачу фосфатів меншає риби. Близько 100 тисяч євро в рік отримує сільрада як прибуток за власний ліс. Такі факти з життя звичайної – на 2,4 тисячі мешканців – сільської ради в Німеччині можуть довести небайдужого українського голову села до інфаркту від заздрощів.

 

 

Мюлінген – невелике бауерське село на півдні Німеччини в землі Баден-Вюртемберг – є типовим для німецької глибинки. Місцевий бургомістр Манфред Юппнер вовка з'їв у питаннях міс­цевого самоврядування, адже головувати в Мюлінгенському радхаусі (по-нашому – сільраді – Авт.) його обирають уже вчетверте, а кожен термін – 8 років.

 

У складі Мюлінгенської сільської ради 5 сіл, всього тут мешкає 2,4 тисячі чоловік. Депутатський корпус складається із 12 осіб, які обираються раз на 5 років. Сесія – кожні 3 тижні, канікули – тоді ж, коли у школярів.

 

Штатними працівниками рад­хаузу є 6 чоловік разом із бур­гомістром. І вони справді вирішують всі питання життєзабезпечення своєї громади та є своєрідним соціальним буфером між людиною і державою.

 

Пан Юппнер каже, що вони ціл­ком самостійні, районна адміністрація тільки провадить адміндокументування, на території сіл будує й ремонтує зокрема до­роги районного значення. У компетенції сільради: гарантування ді­яльності інфраструктури, тобто підтримання в належному стані вулиць, доріг, водогонів і каналізації, вивезення сміття, електро-, газозабезпечення, громадський транспорт, культурне й спортивне дозвілля, соціальний захист мешканців, інтеграція меншин, забезпечення їх участі в громадському житті, підтримання соціальної злагоди, планування розвитку територій, якість життєвого середовища, екологія, розвиток культури і засобів комунікації, а також громадський порядок, тобто функціонування пожежної служби, поліції, зв'язку, охорони навколишнього середо­вища тощо.

 

 

Найбільше враження справив бюджет радхаусу. Як і в Україні, в Німеччині сільські ради є самодостатні й дотаційні. Мюлінген належить до останніх. При цьому його річний бюджет – понад 4 мільйонів євро. Цікавими є джерела наповнення скарбниці Мюлінгена: 30 відсотків – це дотація держави, близько 16 % надходить за рахунок податку з фізичних осіб, ще стільки ж – відрахування за користування водогоном, каналізацією. Сільрада має власні 340 гектарів лісу й майже 100 гектарів землі, і цей запас постійно в русі – одні ділянки продають, інші купують, ліс здають в оренду (наприклад, товариству мисливців). Щодо останнього – контроль най­­суворіший: дозволяється зрубати лише стільки дерев, скільки посаджено, відстріляти дичини тільки згідно з річними планами. Ці надходження – теж вагома стаття доходу. Скажімо, за рік ліс може принести сільраді близько ста тисяч євро прибутку. У власності громади й із півтора десятка будинків, які викуповують, а потім теж здають в оренду або продають. І що найважливіше: всі кошти, зароблені сільрадою, залишають на її рахунках!

 

Та грошей і Мюлінгену бракує. Тому розробляють заявки в уряд землі і відтак беруть участь в урядових програмах, отримуючи державне асигнування. Нині, до прикладу, за таким принципом відкрили новий дитсадок-ясла (для малечі з 8 місяців на 34 місця – 500 м2 площі), реалізують ще кілька проектів, зокрема будують новий спортзал в одному із сіл. Взяли кредит, за який з третього року сплачуватимуть 0,7 відсотка (!). Манфред каже, що мають чотири роки, аби освоїти кошти, повернути кредит і "набратися сил на нові проекти". До речі, якщо за п'ять років позичене не повернуть, то, як пояснив пан Юппнер, будуть платити вже "нормальний відсоток" (нам би такі "нормальні" проценти!) 

 

Мають і додатковий стимул: уряд землі визначає кращі радхаузи, які отримують серйозні премії.

 

 

Німецьке сільське господарювання не можна оглядати байдуже. Наприклад, біля очисних споруд – дві велетенські ємності. Виявляється, взимку під них під'їздять машини, аби "заправитися" сіллю для посипання доріг.

 

Або пожежна служба. Професійні команди пожежників є лише у великих містах. У селах працюють тільки добровільні частини. У Мюлінгенському радхаузі, тобто у всіх п'ятьох селах, – 88 пожежників. Але тільки комендант і водії отримують зарплату. Решта працює на громадських засадах. Їх у разі вогняної біди викликають спеціальним зв'язком. Кожне село має свою пожежну машину і команду. Скажімо, в самому Мюлінгені – 28 чоловік. Після екскурсії пожежною частиною, нам від побаченого залишилося тільки скрушно зітхнути, задавивши у душі заздрісного черв'ячка. Особ­ливо, коли почули від Манфреда Юппнера, що спецмашина, яка виблискувала в боксі, вже не влаштовує село: збираються за 250 тисяч євро придбати нову. До речі, пожежі стаються тут не часто, що говорить про серйозний противогняний контроль. Правда, роботи пожежникам все-таки вистачає, бо вони працюють ще і як еменесники (скажімо, під час ДТП, стихійних лих тощо).

 

Приголомш­ливі враження і від сільського водозабору та очисних споруд. Ніби побували на об'єктах стратегічного значення. А це ж зви­чай­нісінь­ке село!

 

Крім основного водного резервуару, сільрада має ще три додаткові. Два такі по 350 кубометрів води можуть напоїти ціле 300-тисячне місто. Мюлінгенці п'ють артезіанську воду, без хло­ру – знезаражують за найсучаснішою методикою – ультрафіолетом.

 

Так само й фільтрувальні споруди: вода, що витікає з системи, чистіша, ніж у струмку, в який упадає. Підтвердження цього – форель, що тут плаває. Контроль за ощищеною водою цілодобовий – в автоматичному режимі. Фільтрувальні споруди обслуговує аж... один працівник!

 

За словами пана Юппнера, кожна сільрада вираховує свою собівартість водопостачання й каналізації. У тарифи можна закладати прибуток, але встановлена й гранична межа. У Мюлінгені платять 1,5 євро за куб води і 2,55 євро за каналізацію. Від водопостачання сільрада не має прибутку, а на каналізаційні послуги держава ще й виділяє певну дотацію. На відміну від України, тарифи тут однакові й для населення, і для бауерівських обійсть, і для підприємств. Будь-яке підвищення мають погоджувати депутати. І це, як наголосив пан Юппнер, політичне питання. Ми ще раз переконалися, що дисципліна в німців у крові: тут просто не може бути такого, що, скориставшись послугою, за неї не заплатиш. До речі, щоб вивозити сміття, мюлінгенцям не потрібно укладати якісь договори – таке "благо" є обов'язковим, і якщо ти стаєш мешканцем населеного пункту, то автоматично вступаєш у взаємини з надавачем послуги.

 

Блага цивілізації в Німеччині недешеві. Звичайна сім'я з 5 людей на оплату компослуг (вода, каналізація, плата за землю, вивезення сміття) на рік витрачає в середньому 1200 євро. Скажімо, у сім'ї Крігерів, глава якої – пан Віктор – очолює "Товариство до­помоги народу України" і привозить на Закарпаття гуманітарну допомогу, компослуги для 5 осіб з'їдають 15–20 відсотків сімейного бюджету. Порівняйте, скільки на це витрачає пересічна українська сім'я. Отож бо...

 

 

І на завершення кілька слів про активність громади. Ми мали змогу наочно переконатися, що німецька община справді сама створює свій добробут. При тому, що для німців вислів "мій дім – моя фортеця" має буквальне значення, вони зовсім не обмежу­ють себе цим "укріпленням", а залюбки збираються і гуртом працюють на громаду. Тут вважається добрим тоном і звичною справою громадська і благодійницька робота. Скажімо, майже кожне село має не тільки стадіон і свою футбольну команду, художні колективи, а й... власний театр, артисти якого – місцеві таланти. У залі спорткомплексу швиденько розставляються стільці, одна стіна легким порухом піднімається й перетворюється на сцену. Гроші за квитки на вистави й концерти йдуть на соціальні потреби. До речі, кілька років тому на виступі церковного хору, де співає й бургомістр, зібрали 1428 євро на допомогу закарпатцям.  

 

Конституція ФРН визначає право общин вирішувати всі питання місцевого життя. Не­зважаючи на різні підходи до законодавства про місцеве самоврядування, що використовуються в німецьких землях, фактично всюди самоврядування є досить розвинутим і в общинах вирішується понад 80 відсотків питань. Одне слово, кожен член територіальної громади на ділі бере участь в ухваленні рішень, а відтак і відповідальний за їх правильність та ефективність.

 

Сьогодні в Україні багато говориться про потребу реформувати систему місцевого самоврядування, і спроби таких змін уже були. Та всі ці намагання закінчилися безславно. Сьогодні, схоже, нас чекає нова серія епопеї "Самоврядування по-українськи". Тож напрошується питання: для чого ж ми вкотре винаходимо велосипед, цього разу – самоврядний? Може, варто придивитися до тих, хто вже ті біціґлі добре об'їздив, і за основу взяти їх практичний досвід?