В одного слова «ліс» надто багато власників

Парадоксально, але факт: до 2007 року на Закарпатті не було вищого навчального закладу, при якому готували би спеціалістів лісового господарства. І це в області, де лісова і деревообробна індустрія – основна промисловість краю. Та ось уже четвертий рік на географічному факультеті УжНУ працює кафедра лісівництва.

Очолює її кандидат біологічних наук Людвіг Потіш, відомий багатьом закарпатцям як активний природозахисник. "Замок" зацікавився поглядами науковця на сучасне лісогосподарювання в Карпатах і почув чимало свіжих, нестандартних і навіть почасти революційних думок.

Біля кожного дерева не поставиш людину зі зброєю

– Ідея створення кафедри виникла ще під час зародження університету, в середині минулого століття (адже так звана "лісова школа" існувала на Підкарпатській Русі ще на початку ХХ століття в будівлі СПТУ № 6), але з різних причин вдалося втілити її в життя лише зараз, – починає розмову пан Людвіг. – Проте завжди мріялося про підрозділ, який би займався найважливішим господарським комплексом області. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що лісогосподарювання й лісопереробка на Закарпатті за всіх часів і держав були найважливішою галуззю народного господарства. І от чотири роки тому завдяки ініціативності й наполегливості професора Степана Степановича Попа, доцента Кічури Володимира Петровича (засновника кафедри) університет отримав ліцензію і була створена наша кафедра. Потенціал області великий – 14 кандидатів і два доктори наук, Карпатська лісодослідна станція, лісгоспи як практичні підрозділи тощо.

– Очевидно, свій науково-навчальний підрозділ в області був потрібен ще й тому, що останніми роками суттєво змінилися підходи до лісогосподарювання, зокрема через прагнення України "підтягтися" до світових стандартів?

– І справді, за останні 30 років ця галузь зазнала кардинальних, можна сказати діаметральних перебудов, хоча у нашій свідомості вони ще до кінця не відклалися. У 90-х роках висунули таку ідею: не може одна структура – "Закарпатліс" – лівою рукою господарювати, правою контролювати, та ще й оберігати. Тож виникла ідея розмежувати комплекс. Але, на жаль, у результаті ми отримали розвал виробничих потужностей переробних підприємств області. До того ж, молода держава економічно не могла "витягнути" лісогосподарський комплекс. І вийшло так: у лісі ґаздуємо, а грошей не маємо. Нові виробничі потужності, які створювалися в той час, працювали не на глибоку переробку деревини, а по суті лише на заготівлю сировини. На щастя, дещо поліпшив ситуацію закон про заборону вивозу кругляка.

– А в якому, до речі, стані залишилися ліси після розвалу Союзу?

– За часів СРСР важливим був тільки економічний ефект, а саме швидкість отримання прибутку. Тому й висаджували породи дерев, які дуже швидко ростуть. Відповідно наприкінці 20-го століття ми отримали невтішний результат. Це виявилися вітровальні породи, тож буреломи в Карпатах стали звичним явищем. Досить згадати 1987-89 роки, коли територія національного природного парку "Синевир" була практично знищена. Також з'явилася суховершинність,  почали всихати ялини, що спостерігаємо й нині.

Зрозуміло, висадка монокультур економічно вигідна, адже й доглядати легше, й при проектуванні рубки, де одна культура, кращий економічний ефект. Тобто не треба вибирати по одному дереву, а, грубо кажучи, просто брати й "косити" ліс. Проте, з іншого боку, коренева губка і всі інші явища, які зараз маємо, роблять ліс сухостійним і майже ні до чого не придатним. Тобто сильно погіршується його санітарний стан.

Загалом, сьогодні в лісогосподарюванні не найкращі часи, адже ліс не росте ні за день, ні за рік. Проте є й інші крайнощі. Я не захищаю тих, хто краде ліс, і, зауважу, краде від нас усіх. Але коли бачиш рубку, то це не обов'язково знищення лісу. От я недавно був на Міжгірщині і на власні очі бачив сотні гектарів сухостою. Якщо там процес не взяти під контроль, негативні явища – як-от різке збільшення шкідників, хвороби – почнуть перекидатися й на інші місця. У цьому випадку людина вимушена виправити свою помилку.

– Що ж конкретно робити в таких випадках?

– Говоритиму так, аби на мене не образилися інші лісівники. Має бути правильна організація цих робіт. Як усе виглядає для пересічного закарпатця? Росте собі ліс, а хтось приходить і рубає його. Насправді ж це ціла наука, причому досить складна. Кожна ланка у лісогосподарському циклі має підстави для існування. Проте, на мою думку, комплекс буде стабільно і перспективно функціонувати за умови, якщо полеміку про лісогосподарювання вестимуть спеціалісти.

Поясню на прикладі. Мало сфотографувати пеньок, а потім бігати й галасувати, що ось, мовляв, знову зрубали. Будь-який фахівець лісівничої галузі може й посміятися, коли побачить таку світлину, бо скаже, що це дерево вже було вражене, ще й пояснить, чим саме. Але тепер уже треба доводити, що то була саме санітарна рубка. Якби це дерево залишили, то про господарювання і виробництво сировини й не йшлося б – хвороба пошириться по всьому лісу.

А ще зараз суттєво змінюється й концепція охорони лісів. Наприклад, в Іспанії та Індії були створені величезні масиви охоронних зон, які вилучили з користування. Після чого на цих територіях поширилися геть непередбачувані процеси, і довелося знову повернутися до лісокористування.

– Про що йдеться?

– Наприклад, маємо породний склад лісу і знаємо, що він типовий. І от беремо його під сувору охорону, забороняючи тут господарювання. У результаті змінюється породний склад і вид, на основі якого ми й створили охоронну територію, просто зникає. Виходить, що тоді, коли проводилося лісогосподарювання (але не просто рубка), об'єкт охорони там був, а коли перестали ґаздувати – він пропав. Саме так сталося із корковим дубом. Коли його взяли під сувору охорону, то ним уже ніхто не цікавився і, відповідно, не займався. А раніше хтось таки доглядав, висаджував... А потім кинули, мовляв, нехай про це дбає держава. Й отримали зовсім протилежний ефект.

– Але ж хтось має над цим працювати...

– Знайти крайнього в охороні лісу майже нереально. Бо ж не поставиш людину зі зброєю біля кожного дерева – жодна держава не може собі цього дозволити. Чітко обумовлю, що я говорю про території, які використовувалися у господарстві, а не про неторкані, еталонні ліси. Туди пхатися якраз не потрібно, бо там є природній баланс. На такий еталон можна лише дивитися, вивчати і пробувати його моделювати.

Якщо ще говорити про господарювання, то його відсутність ми добре бачимо на прикладі тих же полонин, де зараз маємо чагарники, березняки, непрохідні зарослі. А загалом очевидно, що бажання зрубати дерево дуже спокусливе. То від лукавого... Але це не господарювання, а звичайна крадіжка. Угорщина, Німеччина, Австрія та інші держави, які в певний період свого історичного розвитку дуже експлуатували ліс (наприклад, після Другої світової війни), зараз мають класичні приклади правильного господарювання. Структура їхніх лісів стабільна, кількість деревини, яку вони використовують, також. Це галузь, яка підтримується і державою, і бізнесом. Вони знайшли баланс. Інтенсивно лісовідновленням та реконструкцією лісів займається і сусідня Угорщина – аграрна країна ЄС.

Лісовим бізнесменам вигідно працювати навіть зі штрафами

– Яким Ви, як науковець, бачите нинішнє господарювання у нашому лісі?

– На мою думку, не на користь постійна зміна кадрів. Крім того, маємо ще й плутанину з тим, хто ґазда в лісі. Адже у структурі лісового фонду навіть у закладів освіти є свої площі. Крім того, є ще військовий лісовий масив, агроліс (колишній колгоспний), селищної ради, державний і т. д. Тобто, якщо казати образно, в одного слова "ліс" є дуже багато власників. Як у такій ситуації можна говорити про загальну концепцію господарювання? Відсутність єдиного або ж, принаймні, 2-3 господарів і розбалансовує систему.

Хочеться звести це все до якогось спільного знаменника. Наприклад, були документи, за якими військові ліси мали об'єднати з державними. Говорилося й про ліквідацію агролісів та приєднання їх до державних. Але процес увесь час стагнує і ніяк не дійде кінця. З державними лісами простіше: вони всі оформлені документально, мають розрахункові показники за всіма передбаченими параметрами. А в інших великий безлад: немає ні лісовпорядкування, ні оцінки продуктивності.

– Чому?

– Бо це нікому не вигідно. Адже можна вкрасти дерево і ніхто тебе за руку не впіймає. Звідки, наприклад, знати, що до рубки у масиві було не 400 дубів, а всі тисяча? З військовими лісами взагалі класична проблема, бо ж за Союзу до них ніхто не смів пхатися. А їх на Закарпатті немало, зокрема на Ужгородщині і Мукачівщині. Тому створення єдиного комплексу – це вершина, до якої треба рухатися.

– А якщо взяти до уваги інші складові лісогосподарювання, вірніше безгосподарності – деревну стружку, яку зсипають у потоки, чи техніку, що руйнує береги і специфічний лісовий ґрунт. Як господарювати не нашкодивши?

– Той, хто тепер заходить на рубку лісу, свідомо порушує законодавство, наприклад, щодо побудови лісових доріг, відведення потічків тощо. Він у ціну деревини наперед закладає штрафи, які обов'язково сплатить за ці неправомірні кроки. Тобто це якраз не господар, а просто споживач. Йому в будь-якому випадку вигідно так працювати, навіть з усіма штрафами. А якби поставили умову: спочатку побудуй лісові дороги, а тоді вже йди рубати дерева – тоді б таких проблем не було.

– Нещодавно на сесії обласної ради прийняли рішення про створення 4 регіональних ландшафтних парків. Як ви до цього ставитеся?

– Позитивно, бо сам є спів¬автором наукових обґрунтувань багатьох із них. Це якраз той момент, до якого США і Європа прийшли у 70-ті роки. Суть проста: охоронний статус регіонального ландшафтного парку (згідно з чинним законодавством) забезпечує збереження ландшафту, але при цьому тут також передбачений повний цикл господарської діяльності. І це правильно.
У нашій області є дуже багато красномовних прикладів, як не треба "охороняти" природу. Скажімо, знаменита Долина нарцисів. У 80-их роках це був заказник загальнодержавного значення,  в охоронному зобов'язанні якого фігурував нарцис вузьколистий та інші рідкісні рослини. Тобто на його території косили, випасали корів – і нарцисів було повно (до речі, часто фото, на яких море квітів, зроблені ще у 70-их роках), і це не було порушенням законодавства. Але потім нарцисове поле приєднали до Карпатського біосферного заповідника у статусі заповідного об'єкта міжнародного значення. Відповідно заборонили рубати, сіяти, косити, ходити, їздити, випасати худобу – одне слово, ніякої діяльності взагалі. У результаті сьогодні маємо 1/8 із колишньої Долини нарцисів.

– Як так сталося?

– Ми зафіксували об'єкт, який існував не століттями, а тисячоліттями. І він уже жив у балансі з людьми і їх господарюванням – наприклад, тим самим покосом. Іншими словами, за такий довгий період часу пройшла адаптація. Коли все це заборонили, розпочалися інші природні процеси. Зараз верба атакує долину, її починають вирубувати вручну. Та й як тепер, після того, як 30 років боролися за створення заповідника міжнародного значення, пустити туди корів? Ніхто ж цього не зрозуміє.

У всьому світі вже добре знають, що подібного робити не варто, тож надання статусу біосферних резервацій – дуже велика рідкість. За кордоном підтримують і розвивають національні і регіонально-ландшафтні парки, бо якщо не оберігати ландшафту, то він мінятиметься. Візьмімо, до прикладу, Ужанський національний природний парк. Одразу парадокс: на Березнянщині проводять фестиваль "Молочна ріка", а в районі немає овець. Їх заборонили випасати, хоча це території, де люди вівчарили сотні років. У підсумку за півстоліття все змінилося: Ужанський національний парк 50-річної давності і нині – дві різні території. І це визнають майже всі вчені.

– Чи планує ваша кафедра у майбутньому подавати пропозиції стосовно лісогосподарювання, наприклад, обласній владі? 

– Звичайно, наразі наші фахівці працюють над проектними документаціями по області, їх залучають до різноманітних експертиз. Зрозуміло, ми самі (кафедра) ще як діти – лише вчимося орієнтуватися у потребах. Але націлені на те, щоб задовольнити кадрові запити на місцях, бо у нас студенти майже з усієї області. Тож, коли вони після навчання повернуться додому, встановиться тісний зв'язок. Практика показує, що з тих, хто їде вчитися до Львова, мало хто повертається на Закарпаття. А в нас навіть є випадки, коли лісгоспи оплачують навчання "своїх" студентів, які після університету повернуться працювати додому. Це важливо і дуже добре, бо ми зможемо надалі активно співпрацювати зі своїми колишніми випускниками.

І насамкінець хотів би дещо сказати про терміни "рубання" та "лісокористування". Лісокористування для закарпатця – це і гриби та ягоди, потічок і форель у ньому, відпочинок і, безумовно, використання деревини. Тому технологічний термін "рубання" не слід ототожнювати із "лісокористуванням".

Лариса РОМАНЮК
 

Теги: ліс, випускники, Людвіг Потіш

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати