Тоді, того далекого зимового вечора, ми вперше відчули себе сім'єю. Є хороше, ємне українське слово "берегиня". Нею і стала наша академнаставниця. Вона вчила нас не тільки любові до літератури, а й дбайливого ставлення один до одного. І в тому, що більшість із випускників 1986 року (І група, відділення російської філології) стали
професіоналами у своїй справі, — немало її праці та старань.
Навіть дивно, як ця тендітна беззахисна жінка змогла згуртувати нас воєдино. Адже все починалося зовсім не просто. 25 самостійних і незалежних, як нам тоді здавалося, особистостей, зовсім не потребували опіки. Скількох зусиль і сліз крадькома коштувало їй змусити нас зрозуміти, що ми — не вільні слухачі, і відвідини пар — не наш вибір, а обов'язок на найближчі 5 років. Відвідування, успішність, побут, дозвілля і навіть настрій студентів — усе це входило до кола обов'язків куратора групи. Але чи лише обов'язків? Людмила Павлівна все це робила зі щирою турботою, ба навіть із надлишком вкладаючи душу в нас і наші проблеми. Писали ми есе, розмірковуючи над образом князя Андрія, а чи готувалися до сесії, сперечалися з викладачами, підозрюючи їх у надмірній упередженості, або тихцем бігали з пар, чи криком відстоювали свою правоту на зборах групи — у всьому відчувалася жива зацікавленість і небайдужість Бородіної. Наші поети-"пересмішники" чимало віршів склали з цього приводу, як-от, наприклад: "Не шумите, ради Бога, тише, — /Всю дорогу слышатся слова. — /Вы не в баре, вы не на базаре, /Я не бармен, я — Бородина...".
Але як і чим може впливати на безмежну зарозумілість Лірик до мозку кісток? Не меч, але Поезія і Слово були їй підмогою в тому. А може, в серці завжди жила Антігона, втілена нею на руїнах Невицького замку, — про це з уст в уста розповідали наші факультетські театрали. Як би там не було, але німіли дівчата, і хлопці зніяковіло хмикали, слухаючи ласкавий голос, який звучав співуче: "И тополя уходят, и путь их озёрный светел...".
Згодом були вечори, де й самі ми декламували поетів-ліриків, і поезія проростала в нас, відкриваючи світ і його сенс. А потім з'явився Поетичний театр, де навіть прозові речі звучали немислимо свіжо і по-новому. Людмила Павлівна зуміла розкрити в нас таланти, про які, напевно, ми й самі не здогадувалися. І найстарший зі студентів, уже одружений і тому зі скептичним сприйняттям наших витівок, перетворювався, наприклад, з відлюдькуватого і незрозумілого "собі на умі" пустельника на лейтенанта Гуськова, що страждав і боровся до останнього бійця, з повісті "А зори здесь тихие...". І кудись пропадали акцент та збентеження дівчат, і світилися очі, і народжувалося те єднання, яке так гостро відчувалося прощального вечора 24 грудня. Ми розлучалися з педагогом та наставником, котрий став нам рідним і близьким. Ми прощалися з Бородіною. Читала своє смішне "Краткое напутствие академнаставнику" Люда Десятникова, висловлюючи тим самим таємну любов і повагу студентів другої групи до Людмили Павлівни. Вони — ми знали це! — завжди трошки заздрили тому, що нам пощастило з академмамою. Але і для багатьох із них вона стала так само рідною та близькою!
"Мы будем помнить Вас, мамаша,/ Во все, в любые времена./ И на обложках академизданий/ Напишут ваши имена". Так і сталося. Але це вже інша історія. А тоді Людмила Павлівна взяла заключне слово. У руках вона тримала маленьке іграшкове мишеня — подарунок нам усім (на фото — ред.):
— Я знаю, що ви, мої дорогі, позаочі називали мене Котом Леопольдом... Це тому, напевно, що я завжди хотіла, аби ви дружили. Я і сьогодні вам кажу: "Ребята, давайте жить дружно!"
І вона прочитала свій вірш. Останні рядки назавжди запали в наші душі: "И когда перед вами дорога /Распахнётся, призывно маня,/ Будет дружба вам, други, подмогой,/ Будут верность и вера моя!".
Спасибі, дорогий Учителю! Ваші Віра, Вірність і Любов завжди з нами! З ювілеєм вас!
Від імені вдячних випускників 1986 року Вікторія Євтухова