Дорослий ювілей лялькового театру

Напевно, кожен ужгородець хоча б раз відвідував театр ляльок. Особливо це стосується корінних жителів. Пам'ятаю, як зачаровувало це дійство мою дитячу уяву, як ми з татом і мамою потім вигадували продовження побачених у театрі казок. І як я хотіла знову потрапити на виставу. Тепер, коли роки дитинства позаду, відкриваю для себе "Бавку" з іншого боку ― як театр, де ставляться серйозні вистави: комедії та драми. Де актори не тільки майстерно керують своїми ляльками, але й самі починають жити на сцені. Де всім знайомі твори звучать і виглядають зовсім по-новому, вони чіпляють за живе, і ти інколи не можеш втримати сліз. Приємно те, що в Ужгороді є такий потужний театр ляльок, адже саме тут заснували Міжнародний фестиваль "Інтерлялька", який не має аналогів в Україні, тим самим побудувавши своєрідний міст від нашої держави до Європи та інших континентів. Закарпатські лялькарі відвідують різні фестивалі, репрезентуючи світу українську культуру, так, як нещодавно виставу "Підковане щастя" в Туреччині, куди поїхали вже вдруге. Тож хочеться розповісти ужгородцям, як починалося життя улюбленого театру ляльок.

Як усе починалося

Рішення про створення Закарпатського театру ляльок прийняли восени 1980 року, а в березні 1981-го призначили на роботу його директора Володимира Ліхтея та головного бухгалтера Валентину Чухно. Театр був заснований, та не мав ані професійних майстрів-лялькарів, ані акторів, які б уміли виступати з ляльками. Тому наступний запрошений працівник — перший головний режисер театру  Микола Волошин — поїхав у травні 1981 року до Харкова, звідки запросив на роботу випускників відділення кафедри театру ляльок Харківського інституту мистецтв ім. І.П.Котляревського, захопивши із собою студентів-лялькарів із Дніпропетровського театрального училища. Звичайно, першопрохідцям було дуже важко, адже на початку вони не мали в Ужгороді ні власного житла (їм надали гуртожиток), ні друзів. А головне ― навіть приміщення театру, тож проводити репетиції й готувати спектаклі доводилося у двох непристосованих кімнатках, а вистави лялькарі давали лише на виїзних майданчиках.

Стараннями першого акторського складу в місті вдалося створити потужний театр. З тієї генерації нині вже ніхто не працює в Ужгороді, але залишилися ті, хто долучився до нього в наступні роки: Світлана Кобзиста, Тетяна Сударєва, Елла Григор'єва. Саме вони навчили азів нинішніх майстрів ляльково-театрального мистецтва. Зокрема пані Елла "виростила" Наталію Орєшникову, яка нині є головним режисером театру, заслуженою артисткою України.

Будівлю в центрі міста отримали тільки в 1988 році, коли музично-драматичний театр переїхав у новобудову на другий берег Ужа. Тут уже під егідою головного режисера, нині заслуженого артиста України Олександра Куцика розпочався новий етап творчої роботи театру ляльок, адже в стаціонарному приміщенні, за наявності глядацької зали, справжньої сцени й художньо-технічних цехів можна ставити перед собою й вирішувати набагато складніші професійні завдання. Вистави театру „Теремок" та „Кицьчин дім" С.Маршака були яскравим тому підтвердженням. Акторський склад продовжував поповнюватися новими, вже переважно місцевими кадрами, зокрема такими талановитими особистостями, як Андрій Опіок, Микола Карпенко, Лариса Кривчик, Олена Пишка, Світлана Котик, Юлія Чеховська, Роман Кадар, котрі зараз становлять кістяк колективу.  Зазвичай новачки приходили після закінчення училища, як-от Павло Проданюк. Уже через рік роботи в театрі він дебютував (до того ж у головній ролі) у виставі "Підкова на щастя". Звичайно, старші колеги С.Кобзиста та А.Опіок „підстраховували" молодого партнера, втім і він намагався не відставати від них. А наймолодший актор Дмитро Малий вже створив яскраві образи  Енея в шоу-мюзиклі „Енеїда" за твором Івана Котляревського (у другому складі цю роль виконує П. Проданюк) та  Лукаша у драмі „Лісова пісня" Лесі Українки. Більшість працівників підвищують свій фаховий рівень,  заочно отримуючи освіту в профільних вузах.  Щодо творчого складу, то, як зазначає керівник літературно-драматичної частини театру ляльок Ніна Малишка, атмосфера в колективі часто має чи не найбільше значення для театру: "Дуже втішає, що в акторів "Бавки" розвинуте відчуття колективізму, взаємодопомоги та партнерства. Адже інколи працюють однією лялькою, котру постійно передають одне одному. В нас є вистави, зокрема із „золотого фонду", в яких кожен актор зіграв усі можливі ролі. Це, напевно, зводить до мінімуму нездорову конкуренцію, оскільки сьогодні головного героя грає твій колега, а завтра ти. Звичайно, всі театрали ― творчі, амбітні люди. Проте, якщо хтось раптом починає "тягнути покривало на себе", це дуже негативно відображається на якості виступів. На щастя, у нас такі труднощі зустрічаються не часто. Мені приємно, що ми можемо разом працювати і відпочивати!".

Дружна театральна команда

Загалом колектив театру "Бавка" нараховує близько 50 людей і складається з директора та його заступників, бухгалтерії та адміністраторів, літературно-драматичної, літературно-драматичної й художньо-постановочної частин,  художників-постановників, художників-бутафорів та художника з освітлення, оформлювачів ігрових ляльок, працівників столярного та радіоцеху, техніка-електрика, техніка-радиста, електроосвітлювача, майстра з ремонту та налагодження особливо складного обладнання,  педагога-організатора, костюмера, машиністів та монтувальників сцени,  водіїв, прибиральниць, швейцарів та пожежника — і  це крім безпосередньо режисерів та акторів.

Ми не дарма згадали всіх, адже театр — це складний механізм, який обслуговує багато людей, котрі часто залишаються поза увагою глядачів. Сама будівля вимагає обслуговування, готові вистави треба рекламувати та вивозити на гастролі, тому те, що глядач бачить на сцені, ― лише вершина айсберга. До того часу, поки вистава "оживе", йде тривала та копітка підготовка. Про неї нам розказали працівники одного з цехів театру ― художники Віра Турецька та Тетяна Улинець. Пані Віра, зокрема, зазначила, що кожен театральний твір проходить певні етапи. Спочатку обирається жанр або конкретний твір, режисер розмірковує над образами, картинами, видом ляльок. Після цього художники починають втілювати його задум: створюють ескізи та креслення ляльок, костюмів, зовнішнього оформлення сцени. Далі макет подається на обговорення художньої ради (до неї входять директор, заступник директора, режисер та два його помічники, завпости, художники-постановники й провідні актори). Потім уже вона визначає, що необхідно виконати, вираховує витрати ― адже все планується наперед. Далі закуповуються необхідні матеріали, і настає фаза виконання завдань. Тут теж є чіткі плани: кожному працівнику виділено конкретну частину роботи та терміни її виконання. Паралельно з цим актори працюють на репетиціях. Зазвичай ці процеси дуже творчі, непередбачувані, часто вноситься багато правок, додаються та змінюються деякі декорації.  Якщо все проходить вдало, вже готову виставу приймає художня рада — тільки після цього відбувається прем'єра. Терміни підготовки залежать від складності твору та аудиторії, на яку він розрахований. Наприклад, виставу "Енеїда" колектив готував близько півроку, а постановки для дітей зазвичай робляться за місяць-півтора. Слід сказати також, що процес вибору вистав не є хаотичним: наприкінці кожного року театр складає конкретні плани на наступний, що дає змогу уникнути курйозів та правильно організувати роботу.

Ляльки з "Бавки"

"Бавку" неможливо уявити без інших "акторів" ― ляльок, які є його візиткою. Вони ― дух театру, його історія та сучасний вигляд. Художниця Тетяна Улинець розповіла, що ляльки бувають дуже різні: "рукавички", тростеві, гапітні, маріонетки, плоскі та об'ємні, маски з костюмами, для тіньового театру тощо. Наприклад, для епізодичних персонажів можна використати простіші, а для головних ― більш досконалі, з продуманими деталями.  Наприклад, до вистави "Недотепа із Вертепа" Дмитра Кешелі, де грають лише два актори — Наталка Орєшнікова та Микола Карпенко — зробили понад 20 ляльок. Що ж до створення самих "героїв", то часто доводиться співпрацювати з іншими працівниками цехів, зокрема зі столяром. Віднедавна лялькарі змінили й технологію виготовлення ляльок. "Раніше ми ліпили їх із глини, потім копіювали в гіпсі, а відтак виготовляли пап'є-маше.  Через це завжди було багато бруду. Тепер користуємося пінопластом, синтепоном та синтепухом, обмотуємо ляльок марлею. Завдяки цьому вони стали набагато легшими, до того ж звільнилася одна кімната, в якій ми зазвичай ліпили наші творіння", — розповідають художники Віра Турецька та Тетяна Улинець. Майстрині також зазначають, що нові методи вони часто відкривають для себе завдяки іншим колективам. "Ми вивчаємо ляльки, зроблені ними, дещо відкриваємо для себе, вдосконалюємо техніку. Буває й так, що коли ці театрали знову приїжджають до нас, то зізнаються, що наші ляльки стали ще кращими!" ― усміхаються Віра й Тетяна.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати