Індикатор національної зрілості

Цього березня Карпатській Україні виповнилося 72. Із кожним роком час усе більше згладжує деталі тих знакових історичних подій. Пелена років, жирним курсивом виділяючи головне, зм'якшує дріб'язкові суперечності між тогочасними дійовими особами. Плин часу залишає все менше самих дійових осіб... Коми, крапки та смислові наголоси тепер належить розставляти дослідникам-історикам.

Цікава для науковців, байдужа для мас

Карпатська Україна – героїчна сторінка історії Закарпаття і всієї країни. Проголошення державності тоді відбувалося в умовах окупації фашистською Угорщиною, в умовах повної капітуляції Чехословаччини, терористичних актів із боку угорців та поляків, а також різновекторних настроїв у самому середовищі русинів-українців, одні з яких орієнтувалися на Москву, інші – на Будапешт, Берлін...

Для історії Закарпаття це була переломна подія, – вважає історик, професор Сергій Федака, який багато часу присвятив дослідженню Карпатської України. "Те, що згодом, у 1944 році, вдалося об'єднатися з рештою українських земель без якогось великого напруження, – це наслідок саме 1939-го, коли стався прорив українства на Закарпатті, коли відбулося утвердження українського духу, який пронісся через роки гортіївської окупації і потім спрацював у 1944 році. Тобто це одна із ключових дат. В українській історії Закарпаття можна назбирати не більше десятка таких подій".

Позитивний момент: тема Карпатської України стає дедалі актуальною у дослідженнях наших істориків та публіцистів. Практично щороку виходять ґрунтовні праці на цю тематику. Серед останніх, зокрема, "Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії" у двох томах (другий том був нещодавно презентований в Ужгороді), праця Миколи Вегеша та Маріана Токара "Карпатська Україна на шляху державотворення", книга "Карпатська Україна в журналі "Пробоєм" 1934-1943", яку упорядкували Любомир та Лесь Белеї. Вийшло друком також багато мемуарних творів учасників подій 1938-1939 років. Це і "Карпатська Україна" Петра Мірчука, "Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Мої спогади" Василя Ґренджі-Донського, "Березневі дні Карпатської України" Василя Филоновича та інші.

Що ж до молодого покоління закарпатців, то воно наразі не надто пройняте патріотичним духом. Лише кожен десятий краянин-ровесник незалежної України щось чув про знакові події 1939 року. І тільки кількасот осіб якимось чином відзначають їх (судячи з числа молоді, що відвідує щорічні заходи).

"Тут нема чому дивуватися, – каже Сергій Федака. – Наразі це більше офіційне свято, яке організовує влада, а не масові народні акти патріотизму. Проте це почуття розвивається еволюційно. Секрет виховання патріотизму полягає у невідступності та планомірності певних дій. Тому те, що кожного року 15 березня на Красному полі відбуваються урочисті події, і те, що там упорядкували місце вшанування січовиків, зробили прекрасний меморіал, – це позитив, який працює на відродження історичної пам'яті. Було б добре, якби загиблих і надалі вшановували без насадження, без особливого тиску, без радянських методів. Нехай святкування будуть не такі акцентовані, не такі масові, але повторюються планомірно, з року в рік, і це потроху буде утверджуватися у свідомості людей", – вважає історик.

Герої є, пам'ятників – катма

Наразі ж дуже вузькому колу людей відомі місця поховань карпатських січовиків. Зокрема, в Ужгороді їх могили знаходяться  в районі обласного кардіодиспансеру та на старому кладовищі на вулиці Капушанській (біля "Білочки"). Щороку пластуни та члени молодіжних організацій патріотичного спрямування впорядковують місця захоронень вояків Карпатської Січі. Однак, для широкої громадськості ці скромні могили з дерев'яними, напівзігнилими хрестами залишаються невідомими. Встановити на місці поховань оборонців Карпатської України якісь достойні героїв меморіальні знаки протягом усіх років незалежності держава так і не спромоглася.  Одне з небагатьох позитивних зрушень у цій справі – на початку березня цього року сесія Тячівської районної ради виділила земельну ділянку під будівництво меморіалу поблизу місця розстрілу провідних діячів ОУН та Карпатської Січі Михайла Колодзінського (Гузара) та Зенона Коссака. Коли буде збудовано сам меморіал наразі невідомо.
 
"Щодо питання пам'ятників: були домовленості із товариством угорської культури і, відповідно, будапештськими колами, що у разі дозволу на встановлення угорцями на Верецькому перевалі пам'ятника приходу угорських племен до Паннонії угорська сторона візьме на себе зобов'язання одночасно встановити пам'ятник розстріляним у 1939 році січовикам", – каже Сергій Федака. – "У результаті сірі глиби на знак угорського "віднайдення батьківщини" встановили, а що стосується пам'ятника січовикам, то просто ще на давньому радянському знакові загиблим у Великій Вітчизняній війні написали "Всім загиблим за Україну", і на тому угорська сторона повважала, що домовленість виконана. З українського ж боку очікувалося чогось більшого, якогось окремого меморіалу", – додає автор "Карпатського кросворду", історичної повісті про буремні події 39-го.

Про кепські справи із монументами та пам'ятними знаками на честь подій 1939 року на Закарпатті розповідає і Федір Шандор, кандидат соціологічних наук, завідувач кафедри туризму УжНУ. Пан Федір, зі свого боку, наголошує на туристичній значимості таких споруд. Справді, урочистості на Красному полі наразі й близько не можуть рівнятися за масовістю з якимось із винних чи гастрономічних фестивалів. Проте, вважає соціолог, тема героїки Карпатської України все ж може бути цікавою як для свого, так і для приїжджого туриста. І перші кроки у цьому напрямку вже зроблено. "З минулого року розроблений та вже діє відповідний маршрут – туристичний шлях під назвою "Карпатська Україна". Він включає у себе відві¬дини багатьох визначних місць, певним чином пов'язаних із героїчними подіями тих років, зокрема: меморіального комплексу "Красне поле" (поблизу Хуста), музейних експозицій в Ужгородському замку, місць поховань січовиків в Ужгороді, на Верецькому перевалі, місць боїв у Хусті, Великому Бичкові, Рахові, Ясінях, на Яблунецькому перевалі тощо".

Федір Шандор водночас наголошує, що хоч маршрут уже більше року як функціонує, проте, на жаль, рівень патріотизму серед населення на Закарпатті досить низький, тому наразі цією розробкою переважно користуються не звичайні громадяни-любителі історії, а скаут¬ські та молодіжні організації патріотичного спрямування з інших регіонів України.

"Цей історичний маршрут не стає об'єктом масового паломництва (на відміну від тієї ж Лінії Арпада, куди щодня з'їжджаються угорські туристи різної вікової категорії – від 80-літніх бабусь-дідусів до молодих сімей із діть¬ми. – Авт.), він специфічний. Існують певні проблеми у його подальшому розвитку та промоції. До прикладу, якщо на Красному полі протягом останніх років уже облаштовані туалет і стоянка для автобусів, то в інших знакових місцях згаданого маршруту з цим справи набагато гірші. Немає пам'ятників, немає меморіалів, немає інфраструктури... Туристам ніде придбати сувеніри. Мало того, у Хусті навіть таблички із написом "Столиця Карпатської України" ви не знайдете. Чому б її не зробити?.. Ось тому в нас так кепсько і з історичними маршрутами, і з історичною пам'яттю".

Нам треба повчитися національної гоноровості

Днями в Ужгородському прес-клубі відбулася прес-конференція співавторів нового історичного видання – монографії "Закарпаття: 1919-2009". Книга знакова: видана українською та угорською мовами завдяки співпраці 26 істориків-науковців двох держав. Як розповіли самі автори, мета книжки – "пошук міжнаціонального порозуміння, вироблення спільних європейських поглядів на історичне минуле".

Роман Офіцинський, історик, професор УжНУ, член редколегії, який займався укладанням та написанням розділів книги, розповів, що мусив бути дуже наполегливим, аби відстояти у виданні українське бачення подій Карпатської України. "Хоча й угорська сторона намагалася якось зм'якшити для себе події 1939 року, хотіла подати їх не як окупацію, а як "приєднання земель". Проте мені вдалося відстояти українську точку зору й наполягти на тому, що це була анексія. Угорці важко сприймають перегляд їх усталених історичних версій, та ми все ж таки дійшли  до певного консенсусу", – зазначив історик.

Водночас пан Роман продемонстрував "особливості перекладу" в угорськомовному варіанті книги назви розділу щодо висвітлення подій 1939 року. Якщо в українському варіанті він називався "Анексія. Окупація", то в угорському – вже "Криза. Наслідки кризи".

"Сфера міжнаціональних відносин завжди дуже делікатна. І делікатність її виявляється не лише у ракурсі складності стосунків між різними сусідніми державами, різними етносами, але й у плані того, що в українському менталітеті дійсно присутня риса меншовартості. І це у нас повсякчас проявляється у контексті різних подій. Угорці ж узагалі відзначаються дуже високим ступенем національної свідомості. В українців-русинів Закарпаття рівень такої гоноровості, національної свідомості значно нижчий, ми поки цьому лише вчимося", – наголошує Сергій Федака.

Наразі ж, як не дивно, українці відчувають великі труднощі у культивуванні своїх героїв та національних героїчних міфів. Нам значно легше розповідати туристам про "золотий" чехо¬словацький період, про угорські тотемні знаки та буржуазні революції, про трансільванських князів, про італійських графів, про австрійських імператриць на Закарпатті. Проте нам завжди важко говорити про власне українські визначні історичні події. Бо саме щодо "свого" українці найчастіше відчувають увесь спектр контраверсійних емоцій – від націоналістично-агресивних настроїв до яскраво вираженого комплексу меншовартості та неповноцінності. І тільки головного почуття – спокійної, самодостатньої й упевненої (без зіставлень з іншими) гордості за себе – у цій емоційній райдузі поки що немає. Що ж, це закономірний наслідок столітніх насаджувань ідеологій чужих держав, скажуть історики. І матимуть правду. Цей патологічний плюралізм думок, поглядів, політик, релігій, що розриває кожного українця (і особливо закарпатця!) зсередини, перетягуючи його то в один, то в інший "ворожий" табір, не дає віднайти свого власного місця. Проте не слід забувати, що без творення та культивування СВОЇХ героїв та історико-героїчних міфів держава процвітати не може. Такі міфи є не просто важливим атрибутом життя будь-якого народу, але й необхідною умовою легітимності його існування.

Наталія Тернавська 

Історична довідка

Перша половина ХХ ст. минула під знаком боротьби закарпатських українців за возз'єднання з Україною. 21 січня 1919 року Хустський всенародний з'їзд прийняв рішення про приєднання Закарпаття до України, але обставини склалися так, що край увійшов до складу Чехословаччини. У 1938 році чехословацький уряд був змушений погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня утворено перший автономний уряд, 27 жовтня його очолив о. Августин Волошин. Для захисту державності і боротьби з угорськими та польськими терористами було створено збройні сили Карпатської України – Організацію Національної Оборони "Карпатська Січ". 12 лютого відбулися вибори до Сойму, на яких абсолютну більшість голосів виборців (майже 93%) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 року цей парламент проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Однак гортистська Угорщина за згодою гітлерівської Німеччини розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. І в той час як озброєна й досконало вишколена чеська армія без жодного вистрілу капітулювала, на Закарпатті практично беззбройні січовики, студенти й гімназисти захищали свою рідну землю...

Теги: Карпатська Україна, Верецький, Красне Поле

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати