В Іраку вбивали християн, в Афганістані викрадали людей

Спілкуючись із ними, можна вивчати політичну географію – Афганістан, Пакистан, Іран, Ірак, Палестина, Сирія, Китай (Тибет), Сомалі... Загалом, на Закарпатті нині тривалий час перебувають вихідці з 12 країн Азії й Африки. Про ситуацію на своїй батьківщині кажуть або погане, або нічого. В Україні вони прагнуть дістати статус біженця.

Нелегали чи "легали"?

Для закарпатців, напевне, тема нелегальної міграції буде актуальною завжди – адже маємо кордон із чотирма країнами, і, очевидно, завжди будуть охочі його перетнути незаконно. А ті, кого впіймають, у будь-якому разі якийсь час затримаються на нашій території.

Хтось обурюється: мовляв, чого це за гроші платників податків країна утримує не своїх громадян. Дехто твердить навпаки: таким людям допомагати треба. Хтось протестує проти засилля нелегальних мігрантів. А дехто збирає гроші, аби купити їм одяг і їжу. На Закарпатті вже були прецеденти, коли люди виходили на мітинги з категоричними вимогами – не облаштовувати у їхніх містах чи селах пункти утримання пересуванців. Зокрема, торік протестували жителі мукачівського Дерцена. Але Україна має й міжнародні зобов'язання щодо утримання мігрантів, і власний Закон "Про біженців". Його Верховна Рада ухвалила 21 червня 2001 року. Документ передбачає, що особа, котру впіймали прикордонники чи інші правоохоронці, має право претендувати на статус біженця. Конкретніше про це у Статті 9 Закону: "Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного  кордону України". Таким чином будь-який нелегал має шанс стати "легалом". Головне – довести, що у рідній країні йому загрожує небезпека для життя.

Саме так прописано в Законі. Як і те, що наша країна зобов'язана зробити Пункти проживання для претендентів дістати статус біженця, а також утримувати їх державним коштом. Якщо міграційна служба країни відмовить претендентові на статус біженця, то він має право оскаржити це в адміністративному суді. Якщо й там не задовольнять заяви, тоді у Вищому адміністративному суді України. Коли ж і він не схвалить прохання, мігрант може доводити своє право на біженство навіть у європейських судах. А доки триватиме тяганина, може цілком законно перебувати в нашій країні. Якщо мігрант таки дістав статус, то за кілька років має право претендувати й на громадянство України. За весь час існування в нашій державі інституту притулку, поінформував начальник Управління міграційної служби в Закарпатській області Микола Товт, громадянство України дістало близько 2000 мігранів. Прописані в Законі "Про біженців" і норми, при яких цей статус не надається або його позбавляють. Зокрема, якщо людина не довела, що в рідній країні її переслідують, коли скоїла тяжкий злочин або загрожує національній безпеці, громадському порядку чи здоров'ю населення.

У нас вихідці з Азії й Африки живуть у Пункті тимчасового розміщення біженців у Закарпатській області. Він працює з 2007 року. Корпуси закладу містяться в Мукачеві – у приміщенні колишнього кінологічного центру прикордонників, та в Перечині – у частині колишніх споруд дитячого табору "Барвінок". Такий же пункт для біженців в Україні є тільки в Одесі. Наразі масових протестів місцевих проти сусідства з цими закладами на Закарпатті не спостерігалося. Експерти припускають: можливо, тому, що цей пункт не є аналогом уже закритого Павшинського табору. Там мешкали нелегальні трудові мігранти. А в Мукачеві й Перечині – власне люди, що наразі мають законне право перебувати в нашій країні. У цьому й полягає різниця: у Павшині жили нелегали, яким заборонено було виходити за межі табору, а в Мукачеві й Перечині – люди, які обліковані навіть в Управлінні Верхов¬ного комісара ООН у справах біженців. "Утримуємо осіб, які подали заяву, перебувають у процедурі чи вирішують у суді питання набуття статусу біженця, – розповідає заступник директора Пункту тимчасового розміщення біженців у Закарпатській області Петро Ро¬сола. – Держава надає їм усі послуги, передбачені Законом України "Про біженців" та міжнародними угодами. Сьогодні в нас живуть 82 людини з 12 країн. Самі ж приміщення розраховані на понад сто чоловік". До слова, половина жителів притулку – діти, їх 42. Шестеро з них – підлітки, які потрапили в Україну без батьків. Четверо дітей побачили світ уже на Закарпатті, дві жінки мають скоро народити.

Чи допікають мешканці Пункту місцевим? Коли автор матеріалу спитав про це випадкову перехожу, що живе в Мукачеві неподалік Пункту, та відповіла: жодних претензій чи незручностей від людей з Азії та Африки не відчуває. Та все-таки занепокоєння мукачівці час од часу виявляють. Як поін¬фор¬мував "Замок" заступник міського голови Мукачева Михайло Лабош, інколи мешканці звертаються до міськвиконкому з пи¬танням – а що це за люди ходять містом і чи вони здорові. Та суттєвих проблем від роботи Пункту наразі не було.

Мер Перечина Мирослава Гуранич зазначила, що до міської влади від жителів на мігрантів ніяких скарг ще не надходило. Говорити, що містечко від них має якісь проблеми, не випадає. Ба більше – діти мігрантів ходять до місцевої школи: троє у дев'ятий клас, один – в одинадцятий.

У Мукачеві, каже Петро Росо¬ла, діти також навчаються в одній із місцевих шкіл. На питання, як сприймають це батьки українців, Петро Петрович відповідає: проблем жодних, роз'яснювально-виховну роботу провадять як із вихованцями Пункту, так і з місцевим населенням. Щодо здоров'я, каже представник Пункту, то все під контролем медиків, і жодних  екзотичних хвороб тут не спалахувало. Самі мігранти досить слухняні, оскільки знають: за найменше порушення громадського порядку чи правил поведінки можуть втратити право претендувати на статус біженця. Діє в Пункті й режим: дорослі мають повернутися до гуртожитку до 21.00, підлітки – до 18.00. Петро Росола зазначає: в Перечині такі ж умови й правила, що й у Мукачеві. Тож коли говорять про Пункт, мають на увазі обидва міста краю.

"В Афганістані війна не закінчиться ніколи"

Офшар із Афганістану в гуртожитку новоселець – потрапив до Пункту півроку тому. У Мукачеві не сам – разом із дружиною й двома дітьми. Молодший у його сім'ї народився вже тут. А через хащі Карпат чоловік у пошуках кращого життя перебирався зі ще вагітною дружиною до Німеччини. Затримали сім'ю в Польщі. "Попри те, що жінка була на 8-му місяці вагітності, – пригадує Офшар, – поляки поводилися з нами брутально. Не спитавши в нас, самі записали, що ми нібито проникли на їх територію з України. Хоч так воно й було насправді, та вони цим не цікавилися – просто написали, наче я їм це говорив". У рідній країні чоловік продавав машини. Але, каже, життя ставало щораз нестерпнішим: крім талібів, мирним жителям допікала ще й місцева мафія: викрадала людей, а потім від родичів вимагала викуп. "У мене так дитину мали намір потягти, – каже Офшар, – але, на щастя, нічого в них не вийшло. Повертатися додому не хочеться. Там – війна. І вона не закінчиться ніколи. Сусіднім країнам вигідно, щоб в Афганістані завжди був неспокій". Заповітна мрія Офшара – потрапити до Німеччини. Чоловік каже, що там легально проживає його мама. А поки що він мешкає в мукачівському притулку. Інколи підробляє перекладачем – добре знає російську та англійську мови.

Буфні Нора Анішян, гостя з Іраку, розповіла, що тікати з країни вирішила, коли люди арабського походження вбили її чоловіка на релігійному ґрунті. Жінчині близькі – курдські християни. За вбивство нікого так і не покарали. До України зі своїми трьома дітьми потрапила через Росію. У Москві, каже, її пограбували. Але звідти вона та¬ки приїхала до України. Причім провідники сказали сімейству, що воно вже, мовляв, на території Словаччини. Насправді ж залишили їх у лісі поблизу Ужгорода. В обласному центрі іракців і затримала міліція. "В Іраку за Саддама Хусейна було погано, – зазначає Нора, – але тепер там ще гірше".  Нині справа сімейства Нори у суді, котрий має вирішити, чи надавати їм притулок у нашій країні. Жінка ні за що не хоче, аби її діти – 17- й 14-річні доньки та 16-річний син поверталися до Іраку. І сподівається, що в Україні таки вдасться залишитися.

Петро Росола каже, що за період його роботи в Пункті ще не траплялося, аби Україна відмовила комусь із його жителів у статусі біженця. А коли вихідці з країн третього світу його дістають, то вони, як правило, виїжджають до інших міст країни – туди, де є їх громада. Правда, можуть залишитися і в притулку. До речі, користуються тими ж правами, що й громадяни України. За винятком, хіба що, права голосувати та бути обраними. До слова, двоє мігрантів після набуття статусу таки залишилися в місті над Латорицею – один, з Афганістану, торгує тепер на місцевому ринку, інший, виходець із Іраку, став таксистом. Україна на харчування одного іноземця виділяє 12 гривень в день. Петро Петрович каже, що цього не достатньо. Але фінансово допомагають Пункту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців та Данська рада у справах неповнолітніх біженців без супроводу.

Понад 40 тисяч мігрантів хотіли б залишитися в Україні

Загалом, за даними Регіонального радника з питань громадської інформації Агентства ООН у справах біженців в Україні Максима Буткевича, у нашій країні сьогодні мешкають 3 022 уже визнаних біженців, 2 844 шукачів притулку та 40 353 осіб без громадянства. Правозахисник скаржиться, що Україна двом останнім категоріям не поспішає надавати бажаного статусу.
Та чи готові до цього наші регіони і, власне, самі українці? Головний лікар Мукачівської центральної міськрайонної лікарні Василь Васюта в коментарі "Замку" зазначив, що мукачівські медики неодноразово лікували нелегальних мігрантів. Причому держава на це нічого не виділила – усе коштом громади міста над Латорицею. "Ні нелегальних мігрантів, ні біженців у нашій області не повинно бути, – каже Василь Васильович. – Це порохова бочка. І ризик спалаху якоїсь екзотичної інфекції. У своїй практиці наші лікарі із такими болячками мали справу – благо, хворобу не підхопив ніхто". До слова, якщо нелегальні мігранти потрапляють до лікарні, то їх заради безпеки поселяють у спеціальний ізолятор.

Із жителями саме закарпатського Пункту тимчасового розміщення у мукачівських медиків проблем не виникало.

Про недопущення в краї поселення мігрантів заявляло і попереднє, й нинішнє керівництво області. Зокрема, голова обласної ради Іван Балога неодноразово наголошував, що Закарпаття має бути краєм, вільним від нелегалів. Нещодавно, коли розгорілася дискусія щодо нових проектів Євросоюзу в Чопському прикордонному загоні, він ще раз підтвердив: його позиція незмінна. "Я стояв і  стоятиму на тому, що закарпатці не мають відчувати дискомфорту через нелегальних мігрантів, – заявив голова обласної ради. – Хай що б мені це коштувало, хоч би як на мене тиснули, я своєї позиції не мінятиму. Безперечно, ми розуміємо, що більшість мігрантів втікають на Захід не від солодкого життя вдома. Тому можуть розраховувати на толерантність закарпатців і розуміння проблеми обласною владою. Але всьому є межа. Якщо стоятиме вибір, чиї інтереси захищати – нелегальних мігрантів чи закарпатців – я не роздумуватиму й хвилини".

Ярослав ГУЛАН, фото ВЗГ УМВС у  Закарпатській області
 

Теги: Ірак, афганці, ООН

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати