Закарпатський поет Василь Габорець відзначає 75-ліття

Селянська родина Габорців, від малого до великого, була постійно зайнята працею. Влітку батьки та старші діти пропадали в полі, а обов'язком Василька було випасати гусей на берегах Липчі, яка протікала неподалік від їхнього обійстя, а згодом – і випасати худобу. У робочі дні ні старші, ні діти не знали спочинку, а Василь 14-річним підлітком уже косив траву на десятий пласт у колгоспі та обкопував кукурудзу на колгоспних полях, а відроблені трудодні записував на хвору матір, аби в старості мала бодай мінімальну колгоспну пенсію.

І воєнні, і повоєнні роки для селянських родин не були аж надто щедрими, а особливо, коли землеробів спіткав неврожай і вся родина залишалась без хліба. Нині Василь Степанович пригадує, як в один з таких років мати назбирала вдома недільний одяг та відправила батька аж на Міжгірщину, де того року був дещо кращий урожай, аби поміняв у міжгірців на картоплю. Аж на другий день утомлений батько дістався додому з півмішком картоплі на всю  багатодітну родину.
Звичайно, молодь прагнула знань, бажала вчитися. Покійний батько добре володів розмовною угорською мовою, яку вивчив під час чотирирічної військової служби в австро-угорській армії у Першу світову війну, і навчав розмовляти по-угорськи і сестричку Василя – Христину, котру згодом віддали  на навчання до Хустської гімназії, аби після її закінчення продовжила навчання в учительській семінарії. Та війна круто змінила ці плани. Сестра таки стала вчителькою вже в радянській школі. Брат Іван в юності здобув професію столяра у приватній майстерні  маминого брата, а після війни також працював учителем у школі. За ними у широкий та незбагненний світ знань помандрував і Василь.

Його шкільні роки виявились не простими, бо навчання у Липчанській початковій школі починав за гортіївської Угорщини, а закінчував уже за радянських часів. Після закінчення семирічки подався на навчання в Хустське педучилище. Тут вчився у досвідчених педагогів – філолога В.Ороса, музиканта і диригента Ф. Кілба, художника  П. Чонки, фізкерівника В. Фізера і багатьох інших, а ще зустрів чудових друзів – І. Юришинця, В. Марка,  майбутнього поета В. Вовчка, журналіста М.Рішка... Знайомство з українською та зарубіжною літературною класикою надихнуло на перші поетичні спроби, а за старанність у навчанні був нагороджений безкоштовною двотижневою туристичною поїздкою до Москви.

У 1954 році його зарахували на філфак УжДУ без вступних екзаменів, як випускника училища з червоним дипломом. Тодішній ректор В. Ткаченко під час співбесіди спитав: "Бажаєте вчитися?" – "Звичайно". – "Ну, то йдіть і вчіться".

Так – то так! Але як жити? Батьки-колгоспники в цю проблему внесли ясність від самого початку: "Ти, Василю, ясна річ, можеш їхати до Ужгорода на навчання, але грошима ми тобі допомогти не зможемо. Сам бачиш, які наші статки". Звичайно, він усе бачив і на батьківську допомогу не розраховував, бо за тих обставин її просто не могло бути. Добре, від самого початку деканат філфаку надав підвищену стипендію як відміннику навчання. А після закінчення першого курсу покійний нині декан філфаку А.М. Ігнат запросив на розмову: "Ми на факультеті порадились і вирішили в ректораті надати вам Сталінську стипендію".

Згодом в університетській багатотиражці й студентському літературному альманасі "Голоси молодих" з'явилися перші поетичні спроби В.Габорця. У той час активно публікували свої твори і тодішні студенти П.Скунць, С.Жупанин, С.Лендєл, К.Гурницький та ін. Їх надихали на літературну творчість талановиті майстри педагогічної справи – П.Лінтур, Ф.Потушняк, Л.Ауслендер та інші, котрі самі були безмежно закохані в шедеври української і світової класики.

Після закінчення в 1954 році УжДУ настав напружений період самостійного життя. Тішило те, що скрізь мав причетність до культури, освіти, творчості, духовної сфери, особливо в апараті управління культури. На посаді начальника цього управління (1983–2001 рр.) пощастило поспілкуватися з такими яскравими особистостями української та зарубіжної культури та мистецтва, як С. Турчак, Д. Гнатюк, О. Білозір, М. Есамбаєв, Є. Станкович, О. Білаш, М. Мушинка, З. Гренджа-Донська, Я. Табачник, Й. Кобзон, В. Леонтьєв, Л. Лещенко, Ю. Бачо, Р. Паулс та багатьма іншими, а також брати участь у широкомасштабних культурно-мистецьких форумах.

Особлива, окрема і дорога для В. Габорця сторінка біографії – налагодження плідних творчих взаємин установ культури і мистецтва Закарпаття з порідненими прикордонними регіонами Словаччини, Угорщини, Румунії, Польщі, зокрема з представниками української діаспори цих країн, для яких наша українська закарпатська народна пісня, танок, спілкування з нашими письменниками, художниками, композиторами, журналістами, артистами були і залишаються особливо дорогими і бажаними.

Василь Степанович пишається тим, що за період трудової біографії пощастило докласти старань до таких пам'ятних подій, як спорудження будівлі обласного українського музично-драматичного театру, цілої низки установ культури в районах і містах краю, пам'ятника Т.Г. Шевченкові в Ужгороді, Кирилу і Мефодію в Мукачеві, реконструкція Будинку культури профспілок, відкриття музею народного художника України А.Коцки в обласному центрі та інших об'єктів, до започаткування і проведення цілої низки загальнообласних та міжнародних фестивалів, конкурсів, зокрема мистецьких свят національних меншин, а також створення нових художніх колективів. Шкодує, що свого часу не вів щоденника тих по¬дій, не фіксував їх, бо вони – чимала частина нашої духовності.

Він вдячний Всевишньому, що й під час тривалої вісімнадцятирічної праці на посту начальника обласного управління культури пощастило ближче познайомитися, а то й співпрацювати з такими талановитими особистостями, як І. Чендей, П. Скунць, П. Угляренко, В. Ладижець, І. Долгош, С. Панько, М. Бабидорич, А. Коцка, Ф. Манайло, А. Кашшай, З. Шолтес, Е. Контратович, Г. Глюк, В.Микита, Г.Ігнатович, Я.Геляс, М.Харченко, Л.Пірогова, А.Філіппов, Д.Задор, С.Мартон, М.Кречко, К. Балог, М. Попенко, П. Матій, М. Зубанич, О. Сокач, М. Машкін і багатьма іншими. Вдихаючи життєдайні аромати ось такого розкішного букету творців, не можеш і сам не творити або бодай не спробувати прилучитися до вічності духовних надбань. Під час роботи на державній службі часу для цього В.Габорцю практично не залишалось: і робочий, і позаробочий час ішов на постійні відрядження, творення нескінченного числа документів, організаційні турботи. Лише після виходу на пенсію вдалося  викроїти час і на власну творчість. Звичайно, чимало його газетно-журнальних статей з проблем культури та мистецтва публікувалось і рані¬ше. Дві книжки публіцистичних і культурологічних статей ("Талант" – 2003, "Скарби духовності" – 2006) присвячені видатним особистостям Срібної Землі – письменникам, художникам, композиторам, диригентам, режисерам, артистам, культурно-освітнім працівникам.

У 2005 році у видавництві "Ліра" вийшла перша збірка поетичних творів – "Прийду на розмову", а 2008 року в тому ж видавництві з'явилася і друга поетична збірка – "Молитва душі". Його вірші щирі, глибокі, по-справжньому народні, приваблюють ліричною теплотою, людяністю і увагою до тонких процесів духовного світу людини. У них світяться хліборобська мудрість, тонкий ліризм.

У 2007 році у співавторстві з відомим співаком та композитором, народним артистом України П.Матієм видано збірку пісенних творів на тексти Василя Степановича – "Криниця щастя". Близько двох десятків його поезій поклав на музику композитор і диригент, заслужений артист Укра¬ї¬ни М. Попенко, опублікувавши їх у своїх двох збірниках пісень "Хорові та вокальні твори" (2007, 2010).
У 2009 році видав документальну по¬вість про олімпійську чемпіонку та чемпіонку світу з гандболу, заслуженого майстра спорту Ніну Гецко – "Гандбольна зірка із Закарпаття", а в 2010-му вийшла документальна повість про талановиту мисткиню, балетмейстера заслуженого академічного Закарпатського народного хору, народну артистку України Клару Балог – "Жива легенда нашої культури".

Наділений талантом і працьовитістю, він вражає фантастичною відданістю своїм естетичним ідеалам і їх послідовним наполегливим втіленням. Усе життя його позначене невтомною працею, прагненням якомога повніше реалізувати свої наміри, спрямовані на піднесення культури й самосвідомості народу.

В. Габорцю присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури України (1979), нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня.

Бажаємо ювілярові бадьорого настрою, натхнення, нових творчих злетів, здійснення світлих мрій, яких у Василя Степановича так багато. а також невичерпної молодості душі на довгі роки. 

Іван ХЛАНТА, заслужений діяч мистецтв України

Теги: Габорець, поет, ювілей

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати