Болонська гра у шашки

  Український шашковий матч "Реформа освіти в ім"я якості" розпочався 19 травня 2005 року в норвезькому місті Бергені. Тоді наша країна разом із Росією добровільно підписала Болонську конвенцію і зобов"язалася підтримувати нову форму здобуття знань як єдино правильну і дієву.

  Отож, крок України до побратимства з Європою зроблено. Хороші наміри і мета угоди, адже остання базувалася на добротних таки принципах: "контроль якості освіти...", "розширення мобільності студентів...", "забезпечення працевлаштування випускників" тощо. Однак тут є одне "але", котре тягне за собою кілька вагомих суперечностей. Якщо у Європі Болонська система навчання у вишах – це принципи взаємодії суб"єктів освітньої сфери задля блага останньої, то у нас – шашковий турнір без правил. Україна або ці принципи не з"ясувала, або не усвідомила, або ж... невправно впроваджує. Хто ж страждає у забаві, коли грають невмілі руки? Видається, фігурки, якими маніпулюють, а в підсумку – власник неумілих рук. Вважаю, на Болонській гральній дошці найгірше живеться студентам і викладачам, котрі стали жертвами незрозумілої гри недосвідчених шашкістів.

  Як  випробувач (або випробовуваний) нової  європейської системи навчання одного з ужгородських вишів гадаю, що маю  право на роздуми про своє існування  на гральному полі.

  Перший  тур забави – організація навчального процесу. Два семестри, один-два модульні контролі в кожному з кожного предмету, оцінка рівня опанування дисципліни за стобальною шкалою. Ця інформація є з"ясованою і відкритою для обох сторін – студентів і викладачів. Усе інше – кількість лекцій, семінарів, самостійних робіт – у нашій ситуації відомо лише його величності Випадку. Рідко котрий викладач має терпіння двічі-тричі (часті карантини, свята – поза грою) змінювати навчальний план зі свого предмету й щоразу інформувати про це студентів. А непогано було б, хоча це справді не так і просто.

  У процесі навчання ріже слух фраза  "Болонська система передбачає 70 % матеріалу  на самостійне вивчення". Логічно, що студенти сушать голову над двома запитаннями. Перше: для чого нам лекційні години, кількість яких нерідко значно перевищує практичні? Друге: чому декотрі викладачі встигають ознайомити аудиторію зі 100 % інформації зі свого предмету, а словосполучення "самостійне вивчення" замінюють на "самостійне закріплення"? Хоча тут слід урахувати сам предмет і кількість годин, наданих на його вичитку. Дивно, а може й не дуже, але ці два фактори зовсім не взаємодіють між собою: на філологічному факультеті предмет "валеологія" слухається два семестри, натомість "історія України" чи "історія преси" лише чверть року. Через завантаженість розкладу непрофільними дисциплінами неважко й забути, на якому факультеті вчишся.

  Тур другий: звідки студентові набрати  стільки нової вартісної інформації у процесі "самостійного ознайомлення"? Бібліотеки у нас не європейські, а Інтернет – не золота рибка. Аби "викопати" якісну інформацію, потрібні три речі: бажання, час і гроші. Останні вкрай необхідні перед кожним семінаром і модулем, бо гори ксероксів і підручників задарма не дістанеш. До речі, наукова література в обласній бібліотеці дається під заставу розміром не менше 100 гривень. І хоч їх повертають, коли здаєш, та все ж треба мати таку суму, аби отримати книгу. Нагадаємо, стипендія, за яку, вважає держава, студент мав би прожити місяць – 530 грн...

  Хвилює  й проблема оцінювання знань. Це той етап гри, коли між шашками починається справжня боротьба. Студенти намагаються скласти сесію, викладачі – з"ясувати, як вона складатиметься. Шалений ритм подачі матеріалу відкинув болонський принцип "якісної освіти" на задній план, а відчайдушні шашки продовжують боротьбу: одні – за рейтингове місце, інші – за справедливість і правильність в умовах абсурду.

  Шкода, що в цій грі немає партій. Перерви  між ними дали б змогу вирішити багато питань. Думаю, шашкам потрібно братися за справу: не дозволити  маніпулювати собою і спробувати самим з"ясувати правила забави... А то, як жартома, але справедливо зазначає студентський сайт univer-siti.com, виникає враження, що "у кожному універі своя Болонська система".

Ольга Борсук, студентка відділення журналістики УжНУ

Теги: Болонська, студент, викладач

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати