Спортивний журналіст Володимир Тарасюк про професію, проблеми видів та клубне закулісся

 Усе більше часу і сил забирає гонитва за хлібом насущним та прагнення модерних розваг, переважно поєднаних з алкоголем та палінням. Також не сприяє розвитку спорту брак коштів як у батьків, які часто не можуть заплатити за заняття дітей у спортивному гуртку, так і в держави, яка досить скупо фінансує не тільки дитячий, а й професійний спорт. Результат – стрімке погіршення здоров"я українців та відсутність медалей у наших спортсменів на олімпіадах.
  Та  все ж маємо ще ентузіастів, силами яких розвивається вітчизняний спорт, а також людей, які популяризують його. Серед останніх – спортивні журналісти, яких, до слова, у нас так само мало, як і видатних спортсменів. Один із найавторитетніших крайових спортивних журналістів – кандидат філологічних наук, викладач кафедри журналістики УжНУ Володимир ТАРАСЮК. 

  – Знаю, що ти здобув фах журналіста у  Київському університеті. Відтак на Закарпатті працював у різних друкованих виданнях. Чому зацікавився саме спортивною журналістикою?

  – Як-то кажуть, усі ми родом із дитинства. У моїй сім"ї спортсменів не було й за великим рахунком ніхто спортом не цікавився. Але зростав я на маленькій, але дуже спортивній вулиці. Чимало дітей із сусідніх вулиць приходили до нас. Грали у хокей, футбол тощо. Старші сусіди постійно обговорювали спортивні матчі. Мені це припало до душі. У школі ж наставники проводили хороші уроки фізкультури й усе радили займатися спортом для зміцнення здоров"я. Коли ж почав трудитися на Закарпатті, редактор відділу газети, де я працював, доручив написати кілька заміток про ФК "Закарпаття". Так я поступово занурився у спортивну тематику, і пішло...

  – Який вид спорту тобі найцікавіше  висвітлювати?

  – Важко відповісти. Цікаво розповідати  про напружену боротьбу. Тоді немає  значення, чи це бадмінтон, футбол або шашки. Головне – напруга, інтрига...

  – Усе ж маєш уподобання?

  – Загалом, я футболіст. Але також  дуже люблю шахи. Крім того, подобаються  гірські лижі, граю у більярд, настільний теніс, бадмінтон. Останнім часом захопився  волейболом, чим відродив заняття юності. Нині двічі на тиждень навіть ходжу на тренування. Люблю й велосипедний спорт, сплав на катамаранах і байдарках гірськими річками, пішохідний туризм, рибальство, збирати гриби. Таке роздвоєння чи то пак розосередження, напевно, можна пояснити тим, що народився на Миколая, а оскільки вже старший брат Микола, то вирішили мене назвати Володимиром, і таким чином маю кількох покровителів (сміється. – Авт).

  – Усе ж сам професійним спортом  ти не займався?

  – Свого часу брав участь відповідно в чемпіонаті й кубку району з футболу та волейболу, однак із подальшою спортивною кар"єрою не склалося. Правда, на любительському рівні неодноразово виступав у різних турнірах із шахів, футболу, більярду, за збірну журналістів області з футболу. Беру участь у змаганнях і тепер, хоча цього року перейшов у категорію ветеранів.

  – Нині, крім написання журналістських матеріалів, знаю, активно займаєшся  організацією спортивних змагань. Маєш бажання у такий спосіб долучити колег до спорту?

  – Є таке. На собі бачу, що заняття фізкультурою і спортом корисні. Головне в усьому мати міру й системність, співставляти ці заняття з потребами організму. А вони постійні. Особливо в наш час, коли суспільство продовжує "накопичувати" хронічні проблеми – стреси, сидячий спосіб життя, неякісну їжу. Переконався, що найефективніші ліки від наслідків цього негативу – фізичні навантаження. Завжди пригадую слова англійського письменника Джозефа Аддісона, який казав, що завдяки фізичним вправам і стриманості більша частина людей може обходитися без медицини. Тому маю бажання якомога більше колег (та й не тільки) долучити до спорту, до активнішого способу життя. Це допомагає відчувати себе бадьорими та молодшими, надто  жінкам (сміється. – Авт.). Особливо треба заохочувати до спорту дітей і молодь. Тому коли маю час, активно долучаюся до проведення різноманітних дитячо-юнацьких змагань.

  – Напевно, можеш уже оцінити розвиток крайової спортивної журналістики останніми  десятиріччями...

  – Насамперед зазначу два моменти. Перший. Коли я починав працювати в журналістиці, багатьом моїм колегам редакторів видань доводилося переконувати, що спортивні матеріали мають бути обов"язково присутніми в газеті, нерідко доводилося буквально вибивати площу під такі публікації. Нині ж усі солідні друковані ЗМІ мають постійні спортивні сторінки. Значно покращилося висвітлення спорту й на телебаченні та радіо. Також дедалі більше з"являється спортивних матеріалів на, так би мовити, місцеву тематику. Але є й негатив: брак журналістських розслідувань, фейлетонів, нарисів у спорті. Чомусь такі жанри вважаються або занадто важкими, або непопулярними. У нас переважають замітки й інтерв"ю. На мою думку, хороша глибинна, наприклад, нарисова розповідь про спортсмена, тренера здатна неабияк спонукати до зацікавлення спортом, дає можливість передати родзинки рис характеру людини та, власне, певного виду спорту.

  – Які, на твою думку, тенденції у розвитку видів спорту на Закарпатті?

  – З одного боку, добре, що розширюється палітра видів спорту. Маємо вже  й екзотичні, як-от американський футбол, петанк чи розмаїття велосипедних видів. Та з іншого, як на мене, бракує впорядкованості. Нині на всіх не вистачає грошей, тож слід визначати пріоритети. Вони повинні базуватися на конкретних реаліях, спортивних традиціях і можливостях краю, у тому числі природних. Однозначно слід розвивати лижні види спорту, бо це ще й туризм, а спортсмени потім працюють інструкторами на гірських базах. Традиційним, напевно, уже в генах закарпатців є футбол. Йому слід приділяти посилену увагу. Хороші набутки маємо й у гандболі, шахах, волейболі... Загалом 10-15 видів спорту треба виділити як пріоритетні й більше їх підтримувати. Хоч, звичайно, це не означає, що інші види повинні ущемлюватися. Просто є олімпійські перспективи, а є якісь інші. Наприклад, за критерієм масовості. Звідси й вибудовувати спортивну політику в краї. Також треба звернути увагу на поєднання дитячого й дорослого спорту. До прикладу, маємо нині юнацький гандбол, а дорослої чоловічої команди немає. Так само є жіночий футбол, а, знову ж, доросла команда відсутня. Тобто готуємо спортсменів для когось. Слід чіткіше вибудувати вертикаль: сім"я – школа – спортивна школа  – спортивні клуби тощо.

  – Тобто проблема з розвитком спорту полягає не тільки у браку фінансування...

  – Як на мене, не все вирішують гроші. Хоча, звісно, Закарпаття за фінансами наперед програє таким гігантам, як Київ, Харків чи Донецьк. Але, з іншого боку, практично кожен п"ятий учасник останньої зимової Олімпіади був закарпатцем. І тут ми обійшли грошовитіші регіони. Напевно, у відповідних федераціях, товариствах чи відомствах добре організували роботу. Щодо заохочення дітей до спорту, то що заважає, приміром, біля шкіл поставити баскетбольні щити чи футбольні ворота, зробити бадмінтонний майданчик чи для пляжного волейболу? На це ж не потрібно аж таких великих коштів, а здоров"я нації покращиться...

  – Час від часу чуємо про спортивні  скандали. Працюючи, ти маєш змогу бачити закулісся закарпатського спорту. Які  проблеми є найпоширенішими?

  – Одна з найбільших – проблема тренерських  кадрів, до якої слід додати ще проблеми власне спортсменів і суддівства. Тренерів бракує, бо низька оплата праці. На тисячу гривень сім"ю не прогодуєш, а працювати часто доводиться й у вихідні. Проблема спортсменів. Нинішня молодь не така сильна, як колишня. Погіршилося харчування, з розвитком технічного прогресу додалися малорухливість і лінощі, які призводять до ослаблення стану здоров"я й погіршення імунної системи. Щодо проблеми суддівства, то вона вписується в загальнодержавну проблему корупції. Коли всюди все "пов"язано", то спорт також не може бути винятком. Останній приклад: наші інваспортсмени грали у Тернополі зональну першість чемпіонату України з футболу, і я чув ряд нарікань, що судді в окремих зустрічах упереджено ставилися до членів нашої команди. Найгірше, що ця практика існує вже в дитячих змаганнях. Діти ж  подібні прояви бачать, "вбирають" їх у себе і згодом діють так само.

  Ще  одна серйозна проблема – бізнес і  спорт. Наочно це демонструє нинішній чемпіонат світу з футболу. Бачимо, що кремі європейські гранди провалили змагання. Причина, гадаю, у наступному: гроші вже так далеко зайшли в спорт, що слід зупинитися. Ненормально, коли у футболіста зарплата кілька мільйонів євро, а в того ж гірника, навіть благополучної країни, вимірюється лише тисячами. І той, і той ризикують отримати травму. Невідомо ще, хто більше. Така величезна диспропорція в оплаті вже стала ненормальною. Тут слід якісь заходи вживати, інакше тотальна комерціалізація спорту його ж і загубить.

  – Ти – газетяр, але вже тривалий час ведеш спортивну програму на обласному телебаченні. Як зацікавився тележурналістикою, адже в цій царині є свої особливості?

  – Завжди мріяв попрацювати в електронних  ЗМІ, щоб більше пізнати царину медіа. Тим більше, що я викладаю в Ужгородському  національному університеті, а такі знання важливі для передачі їх студентам – майбутнім журналістам. Свого часу десь із півроку вів спортивну програму на радіо. Хотілося також спробувати себе й на телебаченні. Завдяки підтримці відомої журналістки Наталки Штефуци на телеканалі "Тиса-1" і почав вести авторську програму "Спортивний сектор". Вдячний керівникам і колегам цього телеканалу за підтримку. Робота на телебаченні сподобалася своєю специфікою: додалося динаміки, потрібно швидше думати й приймати рішення, більше імпровізувати. У той же час газетна журналістика більш глибша, вдумливіша, аналітичніша. Це випливає із її природи. Для підготовки друкованого матеріалу є більше часу для роздумів. Зовсім інша ситуація на телебаченні. Деколи приїжджаєш на зйомку, а тих подій, які планував відзняти, немає. Або ж погода, касета, мікрофон підведуть чи камера може вийти з ладу... Програма ж запланована, і глядача не повинні хвилювати всі ці тонкощі. Він справедливо очікує якісного продукту. Ось і постійно думай, як його забезпечити... За такого ритму життя спорт дуже допомагає, бо професія журналіста сповнена стресів, чимало часу забирає – часто вихідні доводиться присвячувати роботі. До того ж змінюються правила у видах спорту. Навіть мені, уже з певним досвідом, доводиться просто сідати й перечитувати правила або ж звертатися за роз"ясненнями й коментарями з цього приводу до фахівців.

  – Ти викладаєш на кафедрі журналістики УжНУ. Маєш студентів, які цікавляться  спортивною журналістикою?

  – Є, і мені це дуже приємно, хоча лише на спортивній тематиці увагу студентів не зосереджую. Більше наголошую на заняттях спортом, щоб юнаки й дівчата не зловживали спиртним, відмовлялися від цигарок. І все ж радий, що, наприклад, такі студенти як Ростислав Буняк, Віталій Біровчак, Микола Кравчук цікавляться спортивною тематикою, активно себе в ній реалізують. Певен: за умови постійної праці над собою вони стануть хорошими журналістами, переростуть мене, і це буде дуже добре.  

  – Які в тебе найближчі спортивні  плани?

  – Якщо чесно, дуже хочу відпочити (сміється. – Авт.). Був досить напружений сезон. Відвідаю батьків на Рівненщині, а коли повернуся в Ужгород, поновлю тренування (це святе!), поїду й порибалити, піду гриби позбирати.

  А ще хочу також відзначити, що останніми  роками на Закарпатті вийшло або ж  підготовлено до друку чимало видань із різних видів крайового спорту. У цьому є й заслуга спортивних журналістів.

Петро Поліха

Теги: спорт, журналіст

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати