Щоб зрозуміти, як відбувається виборчий процес у Великобританії, потрібно спершу розібратися в її політичній системі. Сполучене Королівство – конституційна монархія, яку очолює король або королева, котрі власне ніякої влади й не мають, а лише слугують інструментом для підписання документів і в той же час вдостоєні великої поваги й любові громадян. Реальну владу має парламент, що на сьогодні складається з 650 депутатів.
Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії поділене на чотири головні адміністративно-політичні частини: Англію, Уельс, Шотландію та Північну Ірландію. Кожен суб’єкт поділяється на виборчі округи, які, у свою чергу, – на районні ради. На місцевих виборах усякий громадянин голосує за свого міні-мера – голову району, який обов’язково прикріплений до якоїсь партії й підпорядковується безпосередньо голові виборчого округу тощо. Місцеві голови не мають жодного стосунку до управління державою і вирішують свої невеличкі місцеві проблеми. Незважаючи на те, що при владі нині лейбористи, багато голів районних рад – консерватори або ліберали. Жителі можуть просто бути незадоволені роботою чинного голови і проголосувати за іншого, не зважаючи на те, в якій він партії. Цікаво, що всякий голова "хазяйнує" по-своєму, наприклад, у кожному районі свої розцінки на комунальні послуги.
На національних виборах формуються партії-лідери, які мають своїх керівників. Люди голосують за ті партії, чию політику вони підтримують у національному й міжнародному форматі, а не на своєму "хуторі". Виборчий округ висуває громадянам принаймні трьох кандидатів – від кожної партії-лідера. Якщо грубо підрахувати, близько 650 виборчих округів, у кожному хоча б по три кандидати… Скільки ж то їх виходить? У нас – це десятки, у них – тисячі. Так розподіляється відповідальність, держава наближається ближче до народу через місцевих голів.
Недоліком же такої системи сучасні ліберально-демократичні сили вважають те, що голоси громадян не мають такої сили, яку вони могли б мати. Результати акуратно підраховують, більшість дістає партія, за чиїх представників більше проголосували. Виводять таблиці із відсотками, які, по суті нічого не вирішують, а лише дають можливість пресі і самим громадянам уявити виборчу ситуацію. Як же обирають переможців "перегонів"? Кожна партія має своїх представників у різних виборчих округах, головою округу стає лише той кандидат, який здобув найбільше голосів, друге і третє місця не мають значення. Тож на національних виборах виграє партія, в якої просто більше місць у виборчих округах. Візьмімо наявні цифри: консерватори мають (станом на третє травня 2010 року) 35 % голосів, лейбористи – 28 %, ліберал-демократи – 27 %, інші – 10 %. Ці цифри ніяк не впливають на результати виборів. Консерватори мають 279 місць у виборчих округах, лейбористи – 262, ліберали – 80, інші – 29. Як це могло статися? А так, що, наприклад, ліберали мають лише 80 місць ("перших") у виборчих дільницях, але здобули й багато, так би мовити, "других позицій", що дає їм майже такий самий відсоток голосів, як і в лейбористів, у яких, на противагу, аж 262 "перших місця".
Така система не є повністю демократичною, але дозволяє провести процедуру виборів швидко й безболісно, і в той же день дізнатися остаточні результати. Але експерти запевняють, що цього року в Британії станеться те, що для українців уже є звичним – формування коаліцій. Раніше в Британії існували два лідери – консерватори й лейбористи, тепер з’явився третій – ліберал-демократи. Лейбористи правили в Альбіоні останні 15 років і не виправдали сподівань багатьох британців, тож не дивно, що, за останніми підрахунками, найбільшу кількість голосів мають консерватори. Може статися, що жодна партія не набере потрібної більшості – 326. Ліберали готові віддати свої голоси лейбористам за умови, якщо останні матимуть вищий відсоток підтримки, коли ж станеться навпаки, то вони (ліберали) збираються вести виборчу боротьбу самостійно. А такий варіант цілком можливий, якщо взяти результати опитувань за останній тиждень, то лейбористи потихеньку втрачають голоси, тоді як ліберали набирають обертів.
Цікавий факт: корінні британці, які ледь не до десятого коліна є громадянами Британії, дуже скептично ставляться до національних виборів, мовляв, їхні голоси нічого не вирішують, і готові підтримати хоч і партію зелених. Іммігранти, які вже достатньо вкоренилися, щоб мати право волевиявлення, обов’язково підуть на вибори й проголосують за лейбористів, адже саме за їх правління життя приїжджих набагато поліпшилося. Саме завдяки їм Британія (здебільшого її столиця) стала такою "різнокольоровою". Тутешні афроамериканці, або вже мабуть можна сказати афробританці, яким за 50, чудово пам’ятають ті роки, коли вони лише переїхали до Лондона й відчували на собі значний тиск різного рівня установ, які, м’яко кажучи, неохоче давали їм робочі місця чи задовольняли будь-які життєві потреби. Нині ж це протизаконно: відчувши найменшу несправедливість стосовно її національності, людина має право звернутися до суду. Часто тут навіть жартують: "щоб чогось досягти у Лондоні, ти маєш бути або чорним, або інвалідом, абощо", – так завзято боролися протягом останніх років лейбористи проти будь-яких проявів дискримінації.
Анастасія Кохан, спеціально для "Старого Замку "Паланку", Лондон