У липні 1941-го 16-річний юнак із села Андрушівка Вінницької області написав заяву як доброволець. 20 листопада цього ж року він вступив до лав Червоної Армії і був зарахований у 54-ий запасний артилерійський полк у Сталінграді (нині Волгоград) на посаду розвідника, де прослужив до березня 1942-го. Потім – 135 стрілецька бригада окремого артилерійського дивізіону на Брянському та Центральному фронтах. Важкий був той час, всі голодували. Щоб добути хоч якісь харчі, від наших окопів відправляли солдатів у тил – на склади, де давали їжу: сухарі, трохи цукру. Та хіба цим наситишся? Усе пакували в солдатські сумки і поверталися пішки – а це майже 40 кілометрів! – до наших окопів болотами і заростями.
– Де ще добували продукти, чим харчувалися?
– Холодний був час. Попереду, перед окопами, – річка Ока, згорілі села, коні. На полях знаходили шматки кінського м’яса, гнилу мерзлу картоплю. В окопах, де можна було, розкладали вогнище так, аби диму не було. Знайдену картоплю і шматки конини у відрі на вогні трохи відварювали. З цим і обходилися. Таким був початок травня 1942 року.
– Де потім воювали?
– Аж до березня 1945 року я бився з ворогом на Центральному, 1-му Білоруському, 1-му Українському та інших фронтах. У березні 1945-го отримав сліпе осколкове поранення на 4-му Українському фронті, після чого мене направили на лікування у шпиталь. При форсуванні річки Опава в районі чехословацького міста Оломоуц був поранений вдруге, осколок і досі в тілі. Там я й зустрів Перемогу.
– Як дружина змогла вижити без вашої допомоги у важкі післявоєнні роки?
– Із Фаїною Мойсеївною ми одружилися в 49-му. На Закарпатті народився наш первісток. Дружина виховувала його сама – декілька років я вчився: спочатку в Гомельському радіотехнічному училищі зв’язку, потім в Ульяновському військовому училищі. Опісля ще шість років служив у Німеччині.
Знаю, моїй дружині тоді, як і всім жінкам післявоєнного періоду, було дуже важко: сама на роботі, сама вдома з дитиною. І вона, на диво, всюди встигала. Тільки на Чукотку я поїхав служити вже разом із сім’єю. Маємо трьох дітей. Синові тепер 60, середній доньці – 56, а молодшій – 50. Онуків у нас шестеро і навіть троє правнуків (сміється – Авт.).
– Чим займалися, повернувшись до Мукачева?
– У 1964 році закінчив службу і влаштувався на роботу на "Мукачівприлад", потім у телевізійне ательє. Далі було Закарпатське управління експлуатаційних меліоративних систем та гірських річок. І ще 10 років віддав Управлінню водопровідно-каналізаційного господарства міста Мукачево. Займався звичайним телефонним і радіо¬зв’язком. Мене всюди поважали як висококласного спеціаліста.
…Із кожним роком їх залишається дедалі менше. Ті, які були в 1945-му одними з наймолодших. Інші, на жаль, уже пішли із життя.
Світлана Луца, голова профспілкового комітету ММКП "Мукачівводоканал",
Олексій Філіппов