"Після війни мені вже ніщо не здавалося страшним"

Днями відзначаємо 65 років перемоги над фашизмом. Навіть сьогодні учасники Другої світової зі сльозами на очах згадують роки війни. Але людей, які були втягнуті в найкривавішу бійню 20-го століття, залишилося зовсім мало. Як, на жаль, і часу, відведеного їм бути серед нас. Наш співрозмовник Микола Олексійович Вавілін зараз мешкає в Ужгороді. На Закарпатті він залишився після війни, хоча День Перемоги зустрів у Чехословаччині. А до того були і Курська дуга, і операція "Багратіон", і форсування Західної Двіни. За мужність і відвагу Микола Олексійович нагороджений золотим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, двома орденами Червоної Зірки та орденом Богдана Хмельницького.

Нас учили кулям не кланятися

– Миколо Олексійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на Закарпаття?

– Для мене війна закінчилася в Чехословаччині, в Оломовцях. На Закарпатті запропонували продовжити службу в армії, тож я залишився тут. Усього віддав військовій справі 28 років. А потім ще 26 пропрацював у школі.

– А де починалися ваші фронтові шляхи?

– У 1940 році я вчився в технікумі у містечку Люберець, що за 15 кілометрів від Москви. Рік простудіював і гримнула війна. Мені тоді було 17. Двічі ходив записуватися на фронт добровольцем. Але не взяли, сказали, що треба трохи підрости. А вже в 42-му надійшла повістка.

– Вас одразу відправили на фронт?

– Ні, спочатку півроку провчився у військовому училищі. Знаєте, якби мені зараз дали хлопців і наказали зробити з них лейтенантів за 6 місяців, я б, незважаючи на досвід, не взявся. А тоді офіцери не мали вибору. Тому й муштра була серйоз¬на. Нам, наприклад, забороняли ходити, мали тільки бігати. За день занять могли "намотати" по 28 кілометрів із 20-ма кілограмами за плечима. Так нас готували до тривалих маршів. Згодом усе це дуже знадобилося.

– Куди вас відправили після училища?

– Завантажили в 4 вагони і повезли на фронт. На півдорозі ми на кілька годин зупинилися в місті Єлець. Нас відпустили подивитися місто. Погуляли, повернулися на вокзал і влаштувалися їсти. Тільки-но я взяв ложку і казанок, як почали падати бомби. Й одна з них вибухнула просто між нашими вагонами. Вони одразу загорілися. Бомбили нас безперестанку до 3-ої ранку. Коли почали підраховувати вбитих, то зі 182 хлопців, які виїхали з Москви, загинуло 64. А ті, хто вцілів, поїхали далі й потрапили на Курську дугу.

– Одразу в саме пекло?

– Так. Тільки-но почалися бої, дали команду – і нас відправили на передову. Десь на п’ятий день я вже трохи призвичаївся, бо в такій ситуації людині, аби адаптуватися, потрібен час. А потім уже звикаєш до думки, що в будь-який момент тебе можуть вбити.
Я командував взводом, тому відповідав не тільки за себе. Спочатку було важкувато віддавати накази дорослим чоловікам. Бо ж мені виповнилося 18, а їм у середньому по 40. Моїм помічником, наприклад, був колишній голова колгоспу. І він на початку дуже допомагав, стримував від зайвої бравади.

– І таке було?

– Лиш попервах. Одного разу ми потрапили під прицільний вогонь. Солдати залягли, а я ходжу між мінометами. Бо ж нас в училищі навчали – кулям не кланятися. Не можна було показувати свій страх перед солдатами. Тож усі лежать, а я, московський хлопець, стою. Мій помічник на те каже: "Товаришу лейтенанте, ми всі бачимо, що ви хоробрий чоловік, але для чого дурну кулю ловити? Лягайте!" І більше я вже так не поводився.

Німці понапивалися й проспали нашу атаку

– Чи часто вас оберігала доля?

– Тепер розумію, що дуже часто. Наведу лиш один приклад. Воювали ми в Білорусі. Поставили завдання: схопити "язика". Я попросився у розвідку. Старший офіцер каже: "Ти не підеш". Я навіть образився, бо здалося, що це прояв недовіри. Замість мене відправили резервного офіцера.
 
Спочатку операція йшла добре. Загін підійшов упритул до ворожих позицій, засів у траншеї. А німці, виявляється, чудово бачили нашу підготовку, і, звільнивши шлях, влаштували засідку. Оточили і зустріли танковим вогнем. Офіцер, який пішов замість мене, доповідав по телефону обстановку і раптом каже: "Все, мені відірвало обидві ноги". Зі ста чоловік живим тоді залишився тільки командир роти, бо вдав із себе мертвого, пролежавши так аж до ночі. Тільки потім я дізнався, чому мене не пустили в ту розвід¬ку. Виявляється, напередодні командир роти зайшов у палатку, де резервний офіцер зі старшиною грали в карти. Старшина піднявся, а офіцер – ні. От зате його й відправили у розвідку. Якби він тоді встав, я б загинув разом з усіма. Хіба це не доля?

– Знаю, що ви брали участь у легендарній операції "Багратіон", одному з найбільших наступів Другої світової війни...

– Лиш після війни я з книжок дізнався, що то була за операція. А тоді нам ніхто нічого не казав. Ми провоювали в Білорусі майже рік, а потім нас раптово виводять із боїв і кудись відправляють маршем. Йшли тільки вночі, ретельно маскувалися. Дісталися до місця, простояли чотири дні. Під вечір останнього прийшов офіцер і каже: "Завтра о шостій ранку дадуть залп "Катюші" і це буде сигналом до бою".
Вранці "Катюші" вистрілили і в один момент, як тоді казали, заговорила вся артилерія. Більше ніде я такого не бачив. Земля стала вибухати, піднялася до висоти дерев і тільки досягала вищої точки, як на тому ж місці розривалися інші снаряди. І так безперестанку. Перед німцями виросла стіна землі, яка буквально не спадала. Ця канонада тривала годину і 40 хвилин. Коли ж ми піднялися, ні в траншеях, ні в бліндажах не було живих німців. Уже потім, як трохи просунулися вперед, побачили одного. Одяг на ньому був розстібнутий, зброї не мав, бігав по колу і кричав. Ми підійшли ближче і побачили, що він збожеволів.

– Зрозуміло, що воювати страшно. Але чи були моменти, коли охоплював смертельний жах?

– Дуже боявся, коли форсували Західну Двіну. Німці, відступаючи, підірвали міст, а ми мали переправитися на інший бік. Перший десант із півсотні наших солдатів перестріляли, коли ті не встигли дістатися навіть середини річки. Затим відправили мене і ще одного солдата. А перед виступом сказали: "Хто перший ступить на інший берег, проявить хоробрість і відвагу, тому присвоять звання Героя Радянського Союзу". Знаєте, якби мені тоді дали можливість відмовитися, то я б так і зробив. Адже на власні очі бачив, що сталося з попередньою групою.
 
Але, на диво, ми допливли до берега без жодного пострілу. Висадилися, підійшли до ближнього ліска, аж бачимо – німці по-пластунськи повзуть просто на нас. Я одного тримаю на прицілі, а він лиш глянув на мене і суне далі. Наступив йому на гвинтівку, то він уже піднявся. І тоді я нарешті зрозумів, чому вони так дивно поводилися. Німець був такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Їм звечора привезли шнапсу для хоробрості, от вони понапивалися й проспали нашу атаку. До речі, за цю операцію мене нагородили орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня. А Героя я так і не отримав, бо в іншому місці хтось швидше дістався берега...

 Лариса Романюк

Теги: фронт, війна

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати