Інженер Байконура. Інженер з Виноградова колись запускав космічні ракети

Стартовий майданчик розміром у Закарпаття

– У понятті багатьох людей, – розповідає пан Володимир, - Байконур – це звичайний майданчик, звідки стартують кораблі. Насправді ж це була надпотужна інфраструктура, яка складалася з більш як сотні площадок різного призначення – бойові, де стояли ракети з ядерними головками), стартові позиції по запуску ракет системи «Прогрес» (вантажні ракети) та пілотовані апарати. 

Байконур мав масштаби цілого Закарпаття, його охоронний периметр – 100х200 км, а обслуговувало – більше  120 тисяч чоловік.  На відстані 50 км від Байконуру  знаходилося окреме місто і щоранку  з 6.30 до 8.15 з міста до місця служби курсував пасажирський транспорт. Була і залізниця, звідки вирушали біля 25 поїздів, а також кожна організація мала власний пасажирський транспорт.

Щоранку з міста виїжджала вся працездатна частина населення, вдома залишалися тільки жінки й діти. Ввечері  ця ж маса людей поверталася назад, починаючи з 17-ої години і до півночі. Бувало, коли виконувались особливо важливі завдання, працювали не тільки цілодобово, але й тижнями.

Суворий клімат, теплі взаємини

Складними були погодні умови – спекотливе, сухе літо, до 50-55 градусів на сонці. Надокучали періоди мусонних вітрів: 2 тижні в середині весни дує  в один бік, 2 тижні в середині осені – в інший. Піднімалися піщані бурі, від яких нікуди не сховаєшся, а пісок не тільки бив в обличчя – він його буквально різав, тому багато чоловіків були з бородами.  Дуже хотілося пити, я в перші 2-3 дні роботи на Байконурі бігав з єдиною думкою – «де б побачити водовозку», а коли припадав до шланга, дійсно не міг зупинитися. Пізніше досвідчені товариші підказали, як пристосуватися: зранку випити маленький стаканчик води з соком лимону чи сіллю і потім бажано не пити, бо вже з першого ковтка прісної води буквально не було спину.

Заборон на Байконурі було  немало, всі працюючі і військовослужбовці  давали підписку про нерозголошення таємниць. На цьому надважливому стратегічному об»єкті в кожній частині перебували представники КДБ, які слідкували за режимом. Саме тому  так мало фотографій тодішнього Байконуру. Вони з’явилися пізніше, в перебудову.

 Космонавти приїжджали за 1-2 тижні до запуску  – проходили адаптацію. Часто зустрічалися з працівниками колективів. До речі,  хто  б на яких ділянках  не працював, всі відчували, що трудяться на одну велику мету. Оскільки все місто працювало в тому числі і на систему «Буран-енергія», перший успішний  запуск якого відбувся у травні 1987 року,  для багатотисячного колективу це було справжнє свято, з усією слов’янською широтою.

Але найбільше закарбувалися у пам’яті  враження від першого побаченого запуску – тоді, в середині серпня 1982 року, в космос запускали екіпаж зі Світланою Савицькою та ще двома космонавтами. Це був нічний запуск.  Згодом, до постійних стартів пілотованих апаратів з космонавтами чи вантажних  всі швидко звикали, адже вони проходили раз або двічі на тиждень. А ще я у своєму житті більше ніде не зустрічав такого теплого і щирого ставлення колег один до одного, як на Байконурі…

 Після розпаду СРСР у 1992 році, після 10 років служби на Байконурі Володимира Шевчука направили до військової частини Виноградова. Як військовий інженер він і будував, і рятував закарпатців від повеней. А після виходу на пенсію створив приватне підприємство з виробництва обладнання, яке реалізовувалося, у тому числі й за межами України. З 2007 року  керує Аґенцією місцевого розвитку.

Валерія Каналош