«Печучки», «волівки» і колядні маски. Закарпаття має свої гарбузові традиції

Наші дівчата здавна давали гарбуза женихам, за котрих не хотіли заміж. І недарма, кажуть лікарі, бо ці плоди містять чимало корисних мікроелементів. Гарбуз у кухнях світу – мало не делікатес. З нього роблять і каші, і супи, і пюре, додають до салатів, рису, макаронів, гуляшів, млинців, пудингів, пирогів, суфле... На гарбузах господарі ще й добряче заробляють. За свого 911-кілограмового рекордсмена з грядки американський фермер зі штату Род-Айленд заробив 5 із половиною тисяч доларів. «Замок» вирішив дізнатися, які ж гарбузові традиції має Закарпаття. 

Як Медовик калинівців пуджав

Юрій Куцин із села Калини на Тячівщині, у народі відомий як Дід Медовик, об’їздив 76 країн світу. Найбільше йому запам’яталися гарбузи, які бачив у Краснодарському краї в Росії. «Пузатих» вирощували азербайджанці, і то були поливні гарбузи, – розповідає. – Вирішив привезти й собі додому на Закарпаття, вибрав отакенного 26-кілограмового красеня!.. А тоді дозволяли лише 20 кг багажу везти. Довелося платити за гарбуза як за окремого пасажира. Спробував вирощувати в Калинах, але не прижилися. Вологи в нас багато, місцевість гірська, то й уродили мені не жовтогарячі велетні, а м’ячики якісь. На тому й стачило «по гарбузах».

Про сучасні гелловінські традиції Медовик мало що чув, але пригадує одну цікаву забаву, схожу до нині модної. «З жовтня на листопад, у ніч на День усіх святих, ми з хлопцями людей лякали. Малими ще були, мені якраз сьомий чи восьмий рік минув. У Калинах тоді ще був міст. У суботу ввечері на вихідні завше люди приїздили. Ми з городів понабирали гарбузів – і нумо страхопудала робити! Хутко виймали м’якуш, вирізали зуби й очі, обмотували червоним рядном і запалену свічку всередену клали. Потому несли на міст той і залишали. Опівночі якраз поверталися люди. Жінки з дітьми боялися самі через міст іти – казали, що то нечиста сила там сидить! Воно ж страшне, зуби шкірить, очиська світяться... Чим не ті гелловінські гарбузові голови? Лиш наші, закарпатські».

Гарбуз – як віл

Надія Рубіш, директорка Великолучківської ЗОШ І–ІІІ ступенів на Мукачівщині каже, Гелловіну у Лучках не святкують, утім щороку на початку жовтня в школі влаштовують свято осені. «Учні роблять з овочів, фруктів і квіток цікаві композиції. Цьогоріч виставу «Ходить гарбуз по городу» показали. Гарбузи у Великих Лучках цього року вродили ліпше, тож діти мали з чого творити. Школярі й самі виростили овочі на шкільній навчально-дослідній ділянці. Були серед них навіть чудернацькі плоди, що формою нагадували Алладінові лампи.
Дітвора поробила з «пузатих» вази, кораблі, козаків, намисто з насінин. Багатим рік був на патисони – декоративні гарбузи діаметром 15 см. З жовтогарячих диньок учні виготовили  космодром для літальних тарілок, букети «соняшників», триповерхову гусінь».

Найбільший 48-кілограмовий овоч «прикотили» одинадцятикласники – з городу шкільної бібліотекарки Марії Кополовець. Велетня охрестили на виставці осіннім дивом. Наразі гарбуз вилежується ще в дворі господині – шкодують запікати, лише милуються. Таких розмірів, кажуть, щороку врожай збирають. Насінням з пані Марією поділилися родичі із сусіднього села Зубівки. Господиня розповідає, що в народі цей сорт гарбуза зветься волівка, бо такий великий, як віл. Рослину на городі ніяк не підживлювали. Видно, земля тут родюча, то й уподобали собі Великі Лучки. 
«Солодкий гарбуз у нас га́рбузою називають, з наголосом на першому складі, а кормовий – динею, це незамінний продукт для худоби, – зауважує Надія Рубіш. – На га́рбузу ще інколи печучка кажуть,бо готують з плодів смачні каші, скибками запікають... Виходить дуже проста, ароматна, духмяна страва». 

Уже другу осінь через спеку трохи гірший урожай гарбузів збирає Марія Огняник із села Малий Раковець на Іршавщині. «Пузатих» жінка вирощує вже понад 15 років. Позаторік на грядці поміж картоплею повиростали 35-кілограмові красені. Нині ж має 60–70 гарбузів, в одному, каже, заледве 20 кіло буде. «Засушливе літо було, то й не вродили. Гори тут, ніде їм рости... А вісім років тому гарбуз такий з’явився, що підняти його не могли й у машину не ставав – 60 кіло важив! Та ми не переймаємося – даємо худобі, іноді собі щось зваримо. Готую підбиваний гарбуз – підбиваю з квасним або солодким молоком, як картоплю чи квасолю. Зі шкварками смажимо, салом заправляємо. Така смакота!» 

Манайлові декоративні диньки

На початку 70-их років корифей закарпатської школи живопису Федір Манайло взявся відроджувати в області давню традицію – вирощував декоративні «різьблені» диньки. «Наші предки використовували такі диньки як посуд, – розповідає Вікторія Фолтін, завідувачка Меморіального будинку-музею Федора Манайла, – відріза́ли верхівки й нутрощі і зберігали там молоко, воду... Дітям робили з овочів усілякі забавки. Та з часом унікальний народний промисел став відмирати.  

Федір Манайло роздобув насіння і спершу вирощував свої диньки в склянках і горшечках. Три роки присвятив культивуванню мініатюрних плодів. На станції юних натуралістів цілу ділянку мав. Пускав їх, як виноград чи квасолю, – догори, бувало, виростали на 2–2,5 метри. Коли плоди ще були зеленими, Манайло наносив на них різаками орнамент. Результат залежав від сорту дині. Як гарбузики доспіли, висушував. Утім через це динька нерідко скоцюрблювалася, орнамент стягувався, а тому чіткого візерунку не виходило, чимало бракованих було... На хімфаку митцю з формаліну розробили спеціальний розчин, завдяки якому диньки ще й донині збереглися. Це справжні витвори народного декоративно-ужиткового мистецтва. Традиції Манайла продовжила вже покійна Ганна Мигович. Нині техніка декоративного різьблення на диньках має послідовників і серед сучасних митців».
Виготовляв Федір Манайло з гарбузів ще й колядні маски, які колись робили і в закарпатських селах на новорічно-різдвяні свята. Диню вздовж розрізали надвоє, виймали нутрощі – і все готово. 

Подібні «маски» нині вирізають на Гелловін, та це вже зовсім інша культура. Ліхтар Джека – гарбузова пика із запаленою свічкою – символ свята-маскараду на Заході. Є легенда, що Джек був страшним пияком, утім зумів перехитрити самого чорта й після смерті не потрапив ні до пекла, ні до раю. Так і блукає донині світом – із вуглинкою в ріпі, яку йому кинув лукавий. 

Надія Вишневська

Теги: гарбуз, Гелловін, диня

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати