Богом дане, чи Богом забуте?

За легендами, назва населеного пункту, яку, до слова, прийнято вимовляти з наголосом на перший склад, походить від імені опришка, який його заснував, однак є також версія, що Богдан назвали так через те, що його мешканці були впевнені: село це було дане Богом. Нині в цій мальовничій місцині проживає майже 5 тисяч людей. Хоча насправді їх набагато менше, адже чимало місцевих мешканців (близько 700) працюють на заробітках у сусідніх країнах і додому навідуються доволі рідко.

Сільський голова Богдана Петро Ференц не приховує, що проблем у населеному пункті вистачає, через що село, мовляв, і депресивне. Основні негаразди – малоземелля і величезний надлишок трудових ресурсів. Земель запасу у сільської ради нині немає зовсім. Рівнинна ж частина забудована так щільно, що зводити нові будинки просто ніде. Межі села можна розширювати в гори та у верхів’я гірських приток Білої Тиси, однак це треба робити у комплексі з будівництвом доріг та розширенням соціальної ін­фраструктури.

Між тим, сьогодні навіть діючі місцеві установи потребують великих капіталовкладень. Насамперед, зведення нової школи. Нинішня розташована в п’яти пристосованих приміщеннях на відстані кількасот метрів одне від одного, тож учителям на перервах доводиться постійно бігати від одного корпусу до іншого. До речі, тільки один із цих корпусів будувався спеціально для потреб школярів, однак було це ще за чехословацького періоду в 1933 році, і з тих пір школа мало змінилася як зовні, так і зсередини. 

Окрім богданців, до розкиданої по селу школи приїздять на навчання діти з присілка Бребоя. Тамтешній навчальний заклад взимку минулого року згорів через проблеми з електрикою, тому тепер дітворі доводиться шкільним автобусом добиратися до школи за кілька кілометрів. 

Надзвичайно гострою для Богдана є і проблема зайнятості. Нині більшість місцевих мешканців працюють на державному підприємстві «Рахівське лісодослідне господарство», у Карпатському біосферному заповіднику, бюджетних установах села та районного центру, декількох дрібних лісорозробних приватних підприємствах. Однак господарські та бюджетні структури не можуть охопити значної частини працездатного населення. Чимало молоді, чоловіків і жінок різного віку у пошуках заробітку змушені покидати рідні домівки. Прикро, що багато з тих, хто залишився у Богдані, через безробіття і бідність починають зловживати алкоголем.

Смітники завалені ПЕТ-пляшками

Парадоксально, але природа поки створює для богданців більше незручностей, ніж перспектив. Малоземелля не дозволяє розбудовувати на території села великі туристичні об’єкти, а в розвитку зеленого туризму місцеві мешканці не надто зацікавлені. «Кілька років тому агентство «Forza» проводило у нас соціологічне дослідження, і виявилося, що більшість людей досі в усьому покладаються на державу, – зауважує сільський голова Петро Ференц. – Розумієте, не на себе, не на громаду, а на державу. На мою думку, це не зовсім правильно». 

Завдяки кільком проведеним семінарам у селі таки відкрилося кілька «зелених» садиб, однак зиску з них господарі поки справді не мають, бо туристи у ці краї заїжджають нечасто. Сільський голова пов’язує це з поганою інфраструктурою та невмінням себе розрекламувати. А ще з тим, що село у них фактично тупикове: їхати до нього далеко, а, окрім краєвидів, запропонувати туристам особливо нема що.

Навіть така, здавалося б, дрібничка, як можливість заправити автомобіль пальним – проблема, адже в околицях Богдана заправок немає взагалі. Петро Ференц пояснює: екологічні норми не дозволяють будувати в цій місцині АЗС, тому мешканцям села, та навіть тій же «швидкій», доводиться їздити по пальне аж до Рахова, а це 15 кілометрів в один бік дорогою, яка не ремонтувалася вже два роки й аж рясніє глибокими вибоїнами.

Однак найбільше псує враження від мальовничого Богдана сміття. Побутовий непотріб люди викидають на стихійні сміттєзвалища, не діє і програма роздільного збору відходів, тож контейнери з ПЕТ-пляшками і склом нині завалені по вінця, а прибрати їх знову ж таки нікому.

Голова села пояснює, що намагався вирішити цю проблему самотужки, прораховував можливість створення комунального підприємства, яке би займалося прибиранням непотребу, шукав підприємців, зацікавлених у роздільному зборі сміття. Однак після всього переконаний: єдиним виходом зі складної ситуації, яка, на жаль, склалася на всій території Рахівщини, є створення комунального підприємства, яке обслуговуватиме майже цілий район і вивозитиме побутові відходи за його межі. «Вже кілька експертиз показали, що на Рахівщині немає землі, яка би підходила для створення сміттєзвалища, – зауважив Петро Ференц. – Та хоч проблема ця складна, вона потребує негайного вирішення, адже стихійні смітники можуть завдати непоправної шкоди Карпатам. На жаль, чиновники вищого рівня поки не виявляють бажання серйозно підійти до цього питання, ми ж на місцях самотужки нічого не вдіємо».