Парламентські вибори як засіб консолідації суспільства

Саме таку роль 1939 р. відіграли парламентські вибори у Карпатській Україні. Їхній приклад нині виглядає напрочуд актуальним і повчальним.

Спеціально під ті вибори було створено 18 січня партію Українське Національне Об’єднання (УНО) – саме як консолідуючу інституцію. Редактор партійного часопису “Нова свобода” В.Гренджа-Донський так і написав: “Наш народ, що був поневолений віками, не мав дотепер змоги створити всенародну єдність”. УНО задумувалося як перший приклад такої єдності.

24 січня А.Волошин особисто головував на зборах УНО, де формувався партійний провід. Це засідання відбувалося на квартирі прем’єра. Він нагадав присутнім, що ще рік тому у краї діяло аж 32 партії, що призвело до хаосу.

Тогочасні критичні обставини, коли держава заглядала в лице власній загибелі, вимагали від українських політиків створення однієї-єдиної партії і формування єдиного виборчого списку.

Тому А.Волошин заявив: “Я вітаю еліту нашого народу і прошу взятися до праці. Провід вимагає абсолютної дисципліни, бо лиш карністю, єдністю можемо витворити всенародну силу. Я лиш вас прошу не бути максималістами, бо якраз той максималізм знищив перед двома десятками років Українську Республіку (УНР. – С.Ф.) і тепер знищив Чехословацьку Республіку. Своїм підпорядкуванням, своєю карністю витворимо могутній фронт цілого народу”.

Провідники партії склали присягу на вірність народові і державі перед лицем її лідера А.Волошина. За перші два дні до партії засилалося п’ять тисяч чоловік. Ще напередодні виборів було передбачено, що депутати Сойму не отримуватимуть платні, це буде їхня почесна функція. Непересічною була і програма УНО. Історик М.Токар відзначає: “Складається враження, що це – програма побудови держави або програма першочергових дій уряду”. У тексті домінували поняття “нація”, “українська національна спільнота”, “відповідальність та дієва жертвенність членів”. Окремий розділ під назвою “Лицарські чесноти нації” був присвячений вихованню нового покоління політичних діячів.

Виборчий список було сформовано за лічені дні – до 27 січня. Його відкривав особисто А.Волошин. Другим номером списку йшов теж міністр Карпатської України Юліан Ревай. У передвиборчій листівці він характеризувався як “мотор цілого нашого політичного життя”. Далі йшли брати Юлій і Михайло Бращайки. Вони були засновниками товариства “Просвіта” в Ужгороді, усі свої кошти вклали у спорудження її триповерхового будинку, котрий і понині лишається просвітянським центром. Замикав п’ятірку Августин Штефан – учень А.Волошина, а на той час керівник найсоліднішого навчального закладу Карпатської України – торгівельної академії, на базі якої планувалося відкриття університету. Лише шостим у списку ішов голова партії Федір Ревай.

Звичайно, сформований за лічені дні список далеко не був ідеальним, а все ж у ньому було більше логіки, ніж у багатьох партійних списках на виборах 2006 р. до Верховної Ради. У ньому були гідно представлені члени двох найбільш українських за своїм духом партій, що діяли на Закарпатті у попередні роки – християнсько-народної і соціал-демократичної (по десять чоловік). Семеро представляли колишню Аграрну партію. Меншою мірою туди потрапили молоді націоналісти (двоє). Три кандидати репрезентували нацменшини, хоч спершу мислилося включити їх ще більше. В.Гренджа-Донський писав: “Наша партія готується до виборів, приготовляє листу. До кандидатської листи хочемо втягнути і національні меншини, навіть румунів, хоч тут їх ледве сім тисяч душ”. Журналіст запропонував місце у спискові навіть угорському реформатському священику Їжаку: “Хочемо, щоб і мадяри були заступлені у нашому Соймі. Але Їжак відмовляється, заявляє, що мадяри хочуть з українцями співпрацювати тільки на господарському полі”. До речі, сам В.Гренджа-Донський мусив на прохання міністра Ю.Ревая поступитися своїм місцем у списку заради ще важливіших кандидатур, що він і зробив – з великим жалем, але підкоряючись партійній дисципліні.

Недоліком списку було те, що при наявності п’ятьох греко-католицьких священиків там не було жодного православного, хоча третина виборців належала до православної конфесії. А все ж у списку був Михайло Тулик – хоч і мирянин, але активний борець за відродження православної церкви. Він став заступником голови партії Ф.Ревая і розгорнув роботу зі своїми одновірцями. Також православними виявилися інженер Романюк і селянин Шобей, котрі теж підключилися до того ж напрямку.

В.Гренджа-Донський описав і роботу виборчого штабу: “В канцеляріях УНО працюють завзято і ніч, і день – майже безперестанку. Там цілий штаб. На плечі директора канцелярії Е.Шерегія спадає вся адміністративно-організаційна праця, плакати, заклики; статті фабрикує український письменник Улас Самчук, якого також запрягли до чорної роботи. Генеральний секретар Ворон та популярний Іван Рогач як не при телефоні, то з публікою має діло. Одні кур’єри відходять, інші приїжджають, по друки, по плакати та інструкції. Секретарі, підсекретарі, студентерія при праці... Як бджоли в вулику. Телефони дзвонять, пишучі машини цокотять, гук, гамір, сварки, інструкції, накази”.

В.Комаринський запропонував, щоб у тих селах, де за УНО проголосує понад 98%, вивішували великий білий прапор. За відсутності сучасних телекомунікацій то був найвдаліший спосіб оперативно проінформувати сусідні села про результати виборів у відповідній громаді: білий прапор (як правило, на дзвіниці) було найкраще видно у сільській місцевості.

Більшість листівок апелювало до того, що виборчий список відкриває А.Волошин, чий авторитет серед краян був тоді безперечним: “Громадяни! Українці! Українки! На чолі кандидатки стоять Батько Прем’єр о.Августин Волошин та міністр Юліан Ревай. Ви вірите цим людям? Так! Кожний має це сказати у неділю 12 лютого 1939 року”. Інша листівка поширювалася по школах серед учнів, аби несли її батькам: “Тату, не забудь, що 12 лютого (фебруара) будемо голосувати... Скажи і мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що листу веде прем’єр-міністр др. Августин Волошин і міністр Юліан Ревай”.

На засідання проводу УНО 31 січня, що тривало аж до пізньої ночі, були призначені окружні (районні) провідники партії, а кожний кандидат чітко закріплений за конкретним округом – отже, йшлося про своєрідні відкриті списки. Наступні два тижні до виборів кандидати були зобов’язані провести у визначених для них селах, вести там агітацію безпосередньо серед виборців.

Результат голосувань за єдиний список вразив усіх без винятку. В.Бірчак згадував: “В чеських урядових колах у Празі сподівалися яких 45% “за” і то не без деяких виборчих “коректур” (таких звичайних і самозрозумілих нині в Європі); москвофільські й мадярські кола навіть цього не давали. Не дивно, що президент Гаха одверто запитав міністра Ревая: “А що буде, як дістанете при виборах лише 40% голосів?” Міністр Ревай відповів, що сподівається найменше 75%” (до речі, щодо “коректур”, то судячи з тої виборчої документації, котра збереглася в архівах, окремі протоколи містили виправлені цифри, але то були поодинокі випадки, котрі суттєво не впливали на і без того високий результат).

За список УНО проголосувало майже 93% учасників виборів при дуже високій явці. Білі прапори було піднято аж у ста тридцяти селах (з приблизно півтисячі). Звичайно, було і з десяток русо-фільски чи мадяронськи налаштованих сіл, де більшість голосів виявилося проти УНО. Понад дві тисячі голосів “проти” зафіксовано і в столичному Хусті. Це свідчило про демократизм виборів, про автентичність тодішнього волевиявлення. Але результат у цілому свідчив, що ставка на єдиний список виявилася оптимальною.

Безперечно, нинішні обставини набагато складніші, аніж були у 1939 році. Повторити той же досвід і неможливо і непотрібно. Але згадати про нього, здобути з нього уроки цілком варто нам усім – і політикам і виборцям.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати