Шляхи-дороги Петра Ходанича. До 60-річчя від дня народження

Петрові Михайловичу Ходаничу щойно сповнилося шістдесят. У побуті він однолюб. Але хто хоча б краєчком ока зазирнув у його публічне, творче життя, цього не скаже – тут він  взаємно закоханий аж у трьох Муз, чого вже ніяк не приховати. І хоча народ на подібне словами пісні каже: "Три дівчини, три дівчини, то велика зрада – одна плаче, друга скаче, третя тому рада", – його Музи мирно уживаються.

Він член Національної спілки письменників України, до якої був прийнятий за рекомендаціями Івана Чендея та Петра Скунця,  через рік після виходу в світ першої книги, 1984 року. Нині голова Закарпатської обласної організації НСПУ, своя людина у царині словесного мистецтва – автор семи книг оповідань, повістей, роману, нарисів і статей,  двох п'єс. Літературна творчість Петра Ходанича відзначена Міжнародною  українсько-румунською літературною премією "Карпатська корона", Всеукраїнською – імені Ірини Вільде, трьома обласними ім. Ф. Потушняка.

 П. Ходанич завжди намагався зрозуміти суть соціально-історичних вимірів часу, в якому йому випало жити. Цікавою у цьому зв'язку стала книга нарисів "Портрет орендатора" (1992), де автор, висвітлюючи проблеми села, не тільки піддав сумніву ефективність колгоспної системи, а й показав недоцільність її існування.

Етапною у творчості письменника стала книга повістей та оповідань з символічною назвою "Міст через Тису" (2001), в якій автор, за визначенням Василя Попа, "порушує передусім  пекучі проблеми   українського життя  у період національних змагань та першого десятиліття Незалежності. Автор торкається моральних, соціальних, економічних проблем, які визрівають  у цей непростий час".

Девальвація моралі  боляче ріже по живому долі, родинні узи руйнуються, сім'я в умовах суцільного гендлярства перестає бути оберегом надійності. Заради грошей знімається у порностудії в Італії дружина інженера Ладя ("Преферанс").

Нові грані художнього світу П. Ходанича постають у повісті в шести новелах "Пасоля", де художньо довершено представлене історичне минуле Закарпаття від часів Чехословаччини до початку ХХ століття. 

Петро Ходанич – один з небагатьох закарпатських письменників-сучасників, які піднімають в  своїх творах найгостріші проблеми сьогодення. Його образи-персонажі вихоплені з гущі буденного життя, постаті діяльні, невтомні шукачі щастя. Автор заглиблюється у їх внутрішній світ, прагне рельєфно його передати точністю деталей, зосередженістю на філософії буття.

Щаблями дедалі успішнішого проникнення у внутрішній світ народного характеру стали твори, написані у різний час – "Найперший сніг", "Спека", "Пора листопаду", "Із шабашки" – вісімдесяті роки, "Солодкий запах м'яти", "Знак дракона"  – дев'яності,  "Остання поїздка в Нагірне" "Пудра", "Старий обіч дороги", "Ненаписаний роман" – твори останніх  років.

Але ще давніше, ніж письменника, з самого початку 70-х років, Петра Ходанича, учасника художніх виставок в Україні, Росії, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, знають як чільного представника образотворчого мистецтва – скульптора-різьбяра по дереву. Він член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, поряд із С. Шолтесом і В. Брензовичем – засновник Спілки професійних художників Закарпаття, відомий майстер малої дерев'яної  пластики і монументального сакрального різьблення. Серед витворів сакрального монументального та пластичного мистецтва Ходанича – іконостаси в церквах Ужгорода, Ужгородського, Свалявського та Перечинського районів, аналої, престоли, жертовники, кіоти, єпископські герби  в церквах Закарпаття. Він розробив також проект реконструкції іконостасу церкви Святого Духа у Колочаві. Своїм різьбленням оформив санаторії, зокрема "Сонячне Закарпаття" та "Гірська Тиса". Мала  дерев'яна пластика скульптора стала окрасою багатьох приватних колекцій в Україні, Росії, Угорщині, Німеччині, Франції, Англії, Ізраїлю, Канади та США.

Ще в іншій іпостасі ім'я Петра Ходанича, кандидата педагогічних наук, доцента Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, відмінника освіти України добре відоме широким освітянським колам та педагогічній науці.

Воістину, якщо Бог обдаровує талантами, то щедро! А їх витоки – у  Ракові на перечинській Турянщині, де 28 червня 1951 в нелегкі повоєнні часи  Петро Ходанич народився в типовій закарпатській родині Ходаничів по батьківській лінії, Магів – по материнській. За часів давніших як емігранти-трударі  вони працювали й за далекими морями-океанами, а за радянських –  один дядько-освітянин директорував у Києві, другий, примусово піднімаючи з руїн шахти Донбасу, писав вірші і залишив їх по собі в окремому зошиті, третій, скінчивши ще до війни гімназію, піднімав економіку краю, працюючи на заводі в Ужгороді. З Петровою появою на світ землі і ліс,  надбані дідом Данилом Магою коштом замозолених на американських шахтах доларів, забрав лісгосп і   організований у селі колгосп. Тож  батько Михайло подався у лісоруби, працювала у лісгоспі й мама Юлія, яку згодом таки змусили написати заяву до колгоспу. Виховували хлопчика дві бабусі – Юля і Олена.  Петрові ж дісталися у спадок не лише віднайдені на поді-горищі книги англійською, які читав дід Данило в Америці, а й посутня частка його життєвого досвіду, як і досвіду інших численних родичів та сельчан. У всіх деталях про це йдеться у вже згаданій повісті "Косіння трави".

 З Раковом його досі тісно ріднять не надто спонтанні поїздки в село, тут він старанно доглядає батьківське обійстя, бо батьки уже давно у потойбічні, тісно спілкується із сельчанами.

У щойно витвореному, старанно виписаному художньо,  його оповіданні "Ненаписаний роман", що поспіль вибудуване на внутрішніх монологах у стилі потоку свідомості, справжній народний закарпатський характерник, успішний художник-парижанин (в оповіданні – Художник), якось написав там свій портрет в образі жебрака з рідних Карпат на тлі розкішного Парижа, який відтак покинув з туги за батьківщиною. А  вести жебрацьке існування йому там таки свого часу довелося, поки не утвердився як знаний портретист. В Ужгороді, коли йому було надто важко, Художник діставав зі схованки це полотно, муза-кохана підносила йому філіжанку кави і склянку вина з севлюської Чорної Гори, він усміхався до коханої кутиками очей, і, міцно обнімаючи її, промовляв: "Оце – мій Париж!". Ювіляру ж і нам у  рідних пенатах побажаймо дочекатися умов, за яких українцям  ніколи не судилася б жебрацька доля "на помийках Росії чи США", як писав незабутній Петро Скунць.

Високошановний ювіляре! Від Бога – здоров'я, від людей – шани і порозуміння, від родини – затишку, бо тільки в злагоді виколисуються не лише діти, що зростають на раменах батьків і тому піднімаються вище, а й  геніальні речі особистості творчої.

Теги: Ходанич, письменник, література

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати