У ЛЕМКІВСЬКІЙ САДИБІ ЗАКАРПАТТЯ

Є КАЧАЛКА, ТИ — ГОСПОДИНЯ

Ця унікальна лемківська хата, розповідає Любов Пекар, завідуюча районного музею «Лемківська садиба», дивом уціліла по великій повені 70-х років минулого століття. Але все тут — як колись. Переступаємо поріг і потрапляємо в сіни. По праву руку — вітальня, по ліву — комора. В коморі - безліч дерев'яних речей. Господар хати Петер Ковач, довідуємось, був столярем. Усі дерев'яні речі, виготовлені ним власноруч. Судячи з хатніх нажитків, сім'я належала до напівсередняків. Це виказує димар. Він виходить у сіни, звідти - на горище. Там зберігалося зерно. Обкурений врожай миші не гризуть. У бідняків хати були закуреними.

Втім, сіни тоді слугували за своєрідний холодильник. Чого тільки тут нема! Бочки з квашеною капустою, бринзою. Домоткана білизна. Товчка для зерна, прядильний верстат. А ось качалка для галушок. Якщо господар з корчми інколи вертався надто веселим, у руках господині вона, бува, була грізною зброєю. Чоловіче, гуляй, та міру знай!

Найоригінальнішим експонатом є ручний млин. «Електрострумом» слугували міцні м'язи господарів. «Увімкнув у розетку», витер із чола піт - і борошно готове! Приміром, з грубого кукурудзяного помолу. Тому тоді й не було стільки діабетиків. Мені подали залізну праску. Важкувата! Не потренувавшись заздалегідь, її не підняти. Або пральна машинка! Це тобі не «Зануссі». Крихітка-господиня навряд чи донесе це диво-інструмент до потічка. А загалом, каже Любов Пекар, у музеї-садибі налічується 347 офіційно зареєстрованих оригінальних експонатів.

У СЕРЦІ СЛОВ’ЯНЩИНИ

Оглядаючи старовинні речі музею-садиби, наче торкаєшся історії. Усвідомлюєш, що ти — у серці Слов'янщини. Лемки в Зарічеві проживають із XIV століття. Про це говорить древній хрест, встановлений на околиці села. Саме в цих краях від давніх-давен плекався родючий грунт усвідомлення спорідненості народів, близьких не тільки спільною слов'янською колискою, а й схожою долею. Водночас важкою й героїчною.

Між тим професор Ужгородського національного університету Михайло Тиводар у праці «Етнічні та історичні традиції населення Українських Карпат кінця ХVШ-ХХ століття», опублікованої в науковому збірнику «Карпатика», доводить, що етнографічний район закарпатських лемків займає населені пункти, розташовані по правому березі верхів'я річки Уж. До цього списку він вніс сім сіл Великоберезнянщини та два села Перечинщини — Новоселицю і Зарічеве.

На думку ж етнографа, члена Національної спілки письменників України, одного з ініціаторів створення Закарпатського обласного осередку товариства «Лемківщина», Івана Козака, етнографічна територія закарпатських лемків значно ширша. Крім вищезгаданих районів, на його думку, лемки проживають і в ряді населених пунктів Воловеччини, Свалявщини і навіть Іршавщини. «Наші діди — лемки, — сказав нашому кореспонденту Іван Козак, — будували свої оселі як на правому, так і на лівому березі річки Уж неподалік доріг рядочком — хижка в хижку. Попереду — житлова кімната, за нею — сіни, комора, пеливня, хлів, сінаж. І все на одному «вінці» — під одним дахом. А на присадибній ділянці на чотирьох великих стовпах — оборіг для сіна».

Та найхарактерніше, що вирізняє лемків з-поміж інших закарпатських етнічних груп, це говірка. Приміром, замість літературного «тільки», «лише» — «лем», «віз», «піп», «стіл» — «вуз», «пуп», «стул». «Гуслі» — а не «скрипка», «гудак» — а не «скрипаль».

Важливою прикметою лемківської говірки є наголос на передостанньому складі слова — вода, — а не вода, на віру - а не на віру, надале — а не надалі.

Втім, однієї думки з Іваном Козаком і професор русинської та української мов Новосадського державного університету Юліян Тамаш (Югославія). Закарпатських лемків за всіма ознаками він відносить до галицьких. А лемківський наголос Юліян Тамаш пояснює дуже значним впливом польської мови. До речі, відомий дослідник-етнограф Володимир Гнатюк у своїй праці «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» діалект лемків, після гуцулів, відніс до другої змішаної карпатської говірки, якою переважно розмовляють лемки Галичини та Закарпаття.

МИЛА МОЯ, ТИ ДРІМАЛА, Я ЗАСНУВ...

Любов Пекар вмикає магнітофон. «Мила моя, ти дрімала, я заснув...» — полинула чарівна пісня народного артиста України Івана Поповича - закарпатського лемка за походженням. До речі, текст цієї пісні нині майже повністю літературний. Вперше її записав дослідник Володимир Гнатюк 1897 року аж у селі Коцур (Югославія) від емігрантки-лемківчанки Марії Стрімбер. «Мила моя, ти дрімала, я заспав. А хтось'ми з калапка пір'я взяв...» - лунала пісня.
Музей «Лемківська садиба» створено 1985 року. А через два роки йому присвоєно звання «Народного».

При музеї-садибі діє народний фольклорний ансамбль «Лемківчанка». Ой, як красно співають бабусі! Нині, як повідомила нас начальник управління культури та туризму Перечинської райдержадміністрації Марія Пекар, у Закарпатті проживає понад 100 тисяч лемків — цього славного праукраїнського карпатського племені.

На ФОТО: Народний фольклорний ансамбль "Лемківчанка".

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати