Рік-Мінотавр. Із щоденника Сергія Федаки

Чергова виставка Наталії Сіми-Павлишин ніби і неювілейна, хоча її назва "Рік бика" таки відсилає до хронологічних розрахунків. Представлена графіка останнього року, який скоро корова язиком злиже. Рік-Мінотавр, який поламав багато планів і репутацій. Тезей зміг здолати Мінотавра за допомогою нитки Аріадни, яка не дала заблукати у лабіринті. Саме такий рятівний клубок оптимізму і світлого погляду на світ і простягає нам Наталка.

Вона давно шукала адекватні собі засоби вираження. Наразі знайшла себе у пастелі. Якщо для багатьох пастель – це щось дуже м’яке, розслаблене, біле і пухнасте, то для Сіми - це, навпаки, концентрат енергії, згусток кольору, вибух емоцій. Є поети і художники напівтонів, натяків, якихось ледь вловимих настроїв чи навіть їхніх тіней.

Тут же зовсім інше. Наталка нагадує дівчинку, яка вже бавиться не з ляльками, а з колегами, мистецтвознавцями, поціновувачами і покупцями картин. А найбільше – із місцевою богемою. Демонструє нам нас же самих, причому не якісь чергові компліменти, а нашу внутрішню енергетику – у когось ослаблену, у когось агресивну, у когось – зіщулену стиснутою пружиною.

Портрет живе завдяки очам. Ну ще інколи завдяки кистям рук. Все інше – це декор, теж важливий, але допоміжний, котрий грає на очі і руки, підкреслює їх.
 
Коли розглядаєш ці портрети, дивуєшся, як художниця передала очі. Вони живуть самі по собі. Зазвичай у співбесідника очі довго розглядати не будеш. Тут же вони живуть самі по собі, причому готові дивитися на тебе, скільки завгодно тобі самому. Очі доволі безсоромні, у когось все одно повиті пеленою, але в більшості таки беззахисні через оту неможливість відвести намальований погляд.

Тут уся людська душа як на долоні. Коли погоджуєшся позувати, про це не думаєш, а потім вже пізно. Тому позірно жорсткі люди постають значно м’якішими, ніж здавалися. У рисах багатьох проглядаються наші тваринні предки.

Себе саму Сіма любила зображати з тілом кішок різних мастей. Та й два цьогорічні автопортрети – типові зачаєні пантери, зелена і червона. Одна світлофорить: "Уперед!" Друга зупиняє: "Стоп!" Мисткиня любить гіпертрофовані форми: видовжені тулуби, гутаперчеві хребти, найнесподіваніші пози, особливо повороти голів. Руки же традиційно іконописні, із свідомо звуженими і подовженими пальцями. Як правило, дуже нервові, особливо якщо очі спокійні.

Є портрети, відриті назустріч глядачеві, а є занурені у самих себе, зі стиснутими губами, схованими руками. Хтось розкривається перед художницею більше, хтось так і лишається для неї загадкою. Мабуть, із натурником чи натурницею треба не один пуд солі з’їсти. Ну і належно запити ту сіль. Гадають, що найперші людські зображення - глиняні фігурки жінок – виникли ще у кам’яному віці як засоби магії, символи плодючості тощо.

Дані же портрети теж цілком магічні. Наталка забирає від візаві всю енергетику, консервує її на полотні чи картоні і дарує портрет зображуваному, аби той вступав у резонанс із власною натурою, саморозігрівався, як вдало зібрана електрична схема. І при цьому ще й випромінював світло на інших. Розумієш, чому деякі релігії забороняють портрети – справа дуже чаклунська, межує з маніпулюванням чужою психікою.

Тим більше, що портрети Сіми підкреслено не парадні (для паспорта не підійдуть), а більше нагадують судові замальовки. Часто на суд не пускають фотографів, щоб не заважали своїм клацанням. Тоді газети посилали на гучні процеси рисувальників.

Займався цим навіть А.Ерделі. Щось таке і в Сіми. Всі ми під її рентгеном. Особливо у цих, бо у пастелі як на постелі: захоплені зненацька, без макіяжу чи чергової посмішки, без розумного вигляду обличчя і награних емоцій. Рік бика – він такий: вміє не тільки мукати, а й пронизливо заглядати у душу, піддівати усякого своїми рогами.

Він минає, але прощатися ще рано, бо у копитних тварин найстрашніше позаду – ратиці.

Теги: Ужгород, виставка, Наталія Сіма-Павлишин, Мінотавр

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати