Закарпатська художниця Наталка Сіма повернулася з Гімалаїв, щоб радіти життю

"МИ БУЛИ ПРИСУТНІМИ НА ТРАПЕЗІ, МОЛИТВАХ І ДИСПУТАХ"

- Наталко, як ти наважилась на таку, як мені відомо, екстремальну подорож?

- Напевно, нічого випадкового не буває. Семеро нас згуртувалося і, мабуть, нас таки повело. Бо гора Кайлаш запрошує, так вважається. І це ми справді відчули там. Троє нас із Закарпаття: художник Олександр Мондич - наш духовний наставник по Тибету, Олександр Федорович, звичайно, я, керівник нашої експедиції — наш сталкер Борис із Дніпропетровська і ще люди з Москви, Києва, Мінська. Тибет притягує кожного по-своєму. На початку поїздка мене вабила як художницю. Але поступово готуючись (2 роки), я зрозуміла, що хочу побачити інший світ у повному розумінні цього слова. За 26 днів нам дещо таки вдалося відчути і побачити.

- У мандрівках найперше вражають люди і природа. Наскільки передбачуваним було те, з чим ти зустрічалася?

-  Наш шлях пролягав через столицю Непалу — Катманду, яка вразила нас шаленим пульсуючим життям. Мегаполіс, який кипить, горить, "кричить". На тебе обвалюється ціла лава звуків: бібікання машин, гудіння мотоциклів, дикі сигнали візків, пилюка, смог... А ще навколо багато яскравих кольорів. Жінки і дівчата в сарі — національному одязі, переважно червоному. Люди розкуті, вільні, життєрадісні. Храми індуїстські, буддист-ські, Корови на вулицях, мавпочки на парканах, безліч торгових яток, сувенірів, фантастична древня дерев'яна архітектура, приголомшливі традиції. Але це окрема тема.

- Напевно, для цієї мандрівки ти мала і якісь внутрішні причини?

-  Наша основна мета поїздки - місця, далекі від цивілізації, хоч нелегкою була дорога, яка вела нас до Кайлаша. Але спочатку ми потрапили до столиці Тибету Лхаса, де нас зачарував своєю незвичною красою і масштабами монастир Потала, колись у ньому жило 2000 монахів, зараз їх у десять разів менше. Нам вдалося бути присутніми на трапезі, молитвах і диспутах - це щось неймовірне. Я думала, що маю якесь поняття про буддизм... — та я і близької не уявляла, що це таке, а зараз це для мене повне зачудування. Важко повірити, що хтось із європейців може прийняти буддизм як релігію. Буддистом треба народитися. Ом Ма Ни Пад Me Хум - уся мудрість життя в квітці лотоса - цю древню мантру (молитву) я вивчила там. Філософію цих слів розумію по-своєму. А ще я там визначила для себе, що таке духовність - сприймати життя як радість.

- Висота не приголомшувала?

-  Потрохи адаптувались. Ми покинули Лхасу, що на висоті 3600 м над рівнем моря, і вирушили в кам'яні гори. Коли зупинились на першому перевалі 5200 м, я дивилася на неймовірного кольору голубе озеро і, як ніколи, почувалася щасливою. Далі бездоріжжя, пилюка, серпантини, перепади, де ми повністю віддавали себе в руки небу; розріджене повітря, ультрафіолет, від якого в носі пересихало і лопались судини, — а в результаті ми висмаркувались кров'ю з піском, ночами погано спали від нестачі кисню. Але все це було варте того, бо подорож була надзвичайно цікавою. Ми бачили інший світ, ми доторкнулись до нього, дихали тим ефіром і ніяка розповідь, жодні фотографи не передадуть цього відчуття.

ТІЛЬКИ КАМІННЯ І ПОРОХ — І НІЯКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

- Але гори там, звісно, набагато відрізняються від наших.

- Це жорстока краса і надзвичайно важкі умови для життя. Мене, як художницю, зачарувала жива картина з віконця джипу: пустелею іде жінка в темному вбранні, на голові пов'язана (так уміють тільки тибетки), наче скафандр, хустина яскраво-рожевого кольору.'Куди вона йде? Звідки?.. Я намалюю таку картину.
Жінки там одягаються яскраво, напевно, за браком кольору в природі, одяг поношений, часом не випраний, але прикраси - обов'язковий атрибут (браслети, намисто, перстні, сережки), навіть якщо вона випасає овець, - одяг національний. І всі вони стрункі. У чоловіків густе блискуче чорне волосся ,сивих я взагалі не бачила, європейці могли б їм позаздрити.

Ми проїжджали сотні, тисячі кілометрів, а архітектура (якщо так можна сказати) їхніх жител майже не міняється. Прямокутної форми із саману і каменю, віконечка, обмальовані чорною смоляною фарбою, розмальовані орнаментом вхідні двері. А довкола - ні деревця, ні кущика, тільки каміння і порох — і ніякої цивілізації.
Наче камінчики, гармонійно зливаються з пейзажем овечки і чорні плями яків. Це їх єдиний спосіб виживання, кізяки тут — єдине паливо. Трохи гіркуватий запах, а так нічого. Зате який спокій і умиротворення на священному озері Манасаровар. Звідти вже виднівся Кайлаш, величний і прекрасний. Та на нас ще чекало королівство Гуге...

—  Королівство?

— Отож-бо... Минуло понад два тижні подорожі, і я вже марила зеленими луками. А саме слово "королівство" ніби поєднувалося з зеленим кольором. Але це виявилася якась рідкісна, просто жахаюча краса. Могутні глиняні водоспади і величезні каньйони створювали враження іншої планети. Це були цілі нерукотворні міста з глини з фан-тасмографічними будинками, статуями, рельєфами. На нещадному сонці за мільйони років вони перетворилися в кераміку. А монастирі - це нерукотворні споруди, які'завершилися рукотворними. Вони були височезними і здавалися просто нереальними. А за всім цим - навіть якесь військове містечко з дешевими кав'ярнями, з клейончастими картинками раю з лататтям, водоспадами - напевно, так виглядає їхня мрія. Але як там можна жити між глиняними горами, в такому жахливому місті?

Мені було шкода тих людей. Вперше в своєму щоденнику тоді я записала: "хочу додому". Та що й казати, у нас справді РАЙ. Тієї ночі я так погано спала. Але на ранок прокинулась з іншим настроєм. Зрозуміла, що не можна перейматися чужим життям. Врешті-решт, це їхня земля, їхнє життя і, напевно, там ЇХНІЙ рай.

—  Довелося бути причетним бодай до якихось тамтешніх ритуалів?

—  Уже через кілька днів ми готувались на КОРУ. Взагалі, це обхід по часовій стрілці. На нас чекали 53 кілометри пішої ходи навколо гори Кайлаш. Це було справжнє випробування. Ми йшли три дні. Другого дня подолали легендарний перевал Дралма Ла (5700). Іти було надзвичайно важко - але небо нас оберігало, погода була чудова. І ось ми на вершині свого шляху. Це була перемога. Там усі згадали своїх близьких, рідних з бажаннями щастя і здоров'я. На очах були сльози радості. Ми зробили це!

—  Зараз ці розповіді -суцільні емоції. А чи відтвориться це в твоїй творчості?

— Звичайно. І не тільки в моїй. Бо якщо в Тибеті побували троє закарпатців одночасно, було б злочином не поділитися з людьми своїми відкриттями. Перед нами велика відповідальність, але то будуть різні, у кожного свої, погляди — двох живописців і фотографа.

Теги: Закарпаття, Ужгород, Наталія Сіма-Павлишин, Гімалаї, художник, картини

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати