Юрій Шип: Справжнього літератора вабить Небо...

Юрій Шип, лауреат крайових премій імені Ф. Потушняка та А. Волошина і всеукраїнської імені Л. Глібова

- З чого і коли почалося ваше входження до Царини красного письменства?

- Справжнього літератора вабить Небо. Думаю, що й мене вже з дитинства саме воно спонукало замислитися над тим, що там у високості, хто я, хто мої батьки, чому цвіте сад, співають пташки?...Саме тоді й відбулося моє образне світобачення. Хотілося про це сказати, але ще не вистачало знань і мудрості, які згодом, завдяки батькам, школі, університету, -заповнили нішу світоглядну й освітню.

- У літературі неодмінно мають бути еталони, на яких рівняються...

- На голому місці ніщо не народжується. .. Так і в літературі. Я формувався, як і все моє покоління, на творах українських і російських класиків. Найбільше любив Шевченка, Коцюбинського, Васильченка, Лєрмонтова, Некрасова... Азгодом і Расула Гамзатова, Чингіза Айтматова й багато інших зарубіжних письменників. Безперечно, вплив мав на мене і блискучий викладач університету, незабутній Ауслендер. Але ще задовго до того, як підкралася старість, - найбільшим учителем для мене стало Святе Письмо - сконденсована Божественна і людська мудрість, у якій - зразки сюжетів, образів, проблемита осмислення життя.

- За останні десятиліття, коли видати книжку вважається за подвиг, видавництва щороку випускають вагомі змістом та обсягом ваші книги. Їх на сьогодні за два з половиною десятки. Цифра солідна!..

- Це незаперечний факт: Хто як дбає.так і має. Не тільки в літературі, а скрізь. Недаремно в народі кажуть: під лежачий камінь вода не тече. Проте написати книгу сьогодні, мабуть, легше; ніж її видати. Бо творча праця - приємний процес, якщо навітьуній згораєш, а видання - ходіння по муках з простягнутою рукою до товстосумів-скоробагатьків. Добре, що є ще антиподи скупердяїв. Саме завдяки їм, дякуючи Богу, і побачили світ мої твори.

- Від ранньої прози ви перейшли до поезії. Чому так?

- Дійсно, у жанровому плані творчість моя строката: у дитинстві починав з віршиків, невеликих замальовочок та драматичних творів. А потім захопився поезією та пісенною творчістю, але не відмежовано: все залежало і залежить відстану і настрою серця та душі. Скажімо, у наш динамічний час читачі потребують чіткої, лаконічної відповіді на запити життя.

- Сатира. Літературознавці порівнюють вас із багатьма класиками. А звідки насправді витікає те веселе джерело фіглів?

- Усі природні джерела б'ють із землі, а людські - з глибини душі. Їх нурт залежить від натури першооснови. Сатира народжується там, де виникає конфлікт інтересів добра і зла, правди і кривди, справедливості і лукавства... Саме сутичка інтересів і спонукає мене братися за сатиричне перо. Справді, класики, як наприклад, Езоп, Кривін та інші байкарі, дійсно на мою творчість мають величезний вплив.

- Сотні ваших віршів покладені на музику Що спонукало стати поетом-піснярем?

- Моє рідне село Мокре на Перечинщині, як і всі поселення в Турянській долині, напрочуд співуче. Там неповторно колядують, щебечуть, яксолов'ї, коли гуляють і працюють. Дуже гарно співали мої батьки, бабусі і діди. Тому любов до пісні прищеплена вже з дитинства. Я теж люблю співати, особливо в день зарплати.. .До співанки спонукала мене і божественна краса рідного краю, що заполонила і запалила любов'ю. А те, що мої поетичні та гумористичні твори стали піснями, щиро завдячую побратимам - відомим композиторам і співакам Миколі Попенкові, Василеві Гайдуку, Михайлові Керецману, Петрові Матію, Марії Зубанич, Оксані Ільницькій, Надії Підгородській, Наталії Петій та багатьом іншим улюбленцям Орфея.

- Духовна лірика - це нова грань вашого обдаровання...

- Заглянете в історію. Що доброго зробили радянські атеїсти, як поводяться й сьогодні ті, що лукавлять, не бояться Бога? Недарма ще Дідросказав, що релігія стримує людей від безглуздя та мерзотних вчинків. Обов'язок митця, як і кожної людини, думкою, словом і ділом нести слово Його. Я це завжди щиро кажу і глибоко усвідомлюю. Так, як і в поетичних книжках "Скибка духовного хліба", "Голос душі", "Побожні думки в чотири рядки", пісенниках "Славлю Бога", "Поки сонце не зайшло", в історично-публіцистичних оповідях "Кальварія отця Дзуровчика"та "Переказ у роздумах про село Великі Лази в соборній родині Христової Церкви". Духовна тема була і залишається провідною в усіх жанрах моєї творчості.

- Ви надто емоційний, по-громадянськи пристрасний і сміливий: нищівно критикуєте і "обіцянки Майдану", і "нинішніх скоробагатьків".

- Митець без емоцій, якті: ло без душі. Особливо поет. Якщо не ніжний і не колючий він - то пустодзвін. Нині ж взагалі час, коли повинна скаженіти сатира, викриваючи цей цинізм.

- Понад 30 років ви пропрацювали в службах охорони природи. Ця тема також є ключовою у вашому доробку...

- Дійсно. Добра половина мого життя присвячена саме цій проблематиці. Я сходив не одні підошви від Ужка до Ясіня. Внаслідок пережитого, у зв'язку з тим, що твориться з природою у нас і написані мої публіцистичні твори, фейлетони, які стали потім основою сатиричної книги, віршів і пісень.

- Над чим працюєте?

- За авторськими лаштунками на майбутнє завжди ховається таємниця, яку я, як і багато нашихавторів, намагаюся не виказувати. Скажу лише: хотів би, з Божою поміччю, видати трилогію катренів з духовного життя.

Теги: Ужгород, поезії, сатира, гумор, Юрій Шип

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати