Один із закарпатських Щурів створив пам’ятник Лопаті, Грушевій Палинці й Токайським підвалам

Мати Володимира розповідала, що пологи почались 31 грудня 1941-го. Сніг тоді випав - страх який! Хлопчика через це дві доби не могли зареєструвати.

А потім вчительська родина Щурів переселилася з Міжгір'я в Зарічово. В школі й квартирували.

— Мамка в нас дуже гарний голос мала. Співала в сільському хорі, - згадує Володимир. - А закінчила університет в 47 років. Тоді в нас народився п'ятий братик. Училася вона при мадярах, при чехах. Захотілося ще й при руських спробувати. Батько тоді сказав, що впорається з хлопцями сам, най їде.

Коли сім'я перебралася в Зарічово, якраз почався голодний 1947 рік. Тільки навесні їм дали шматок землі.

Але селяни приходили до батьків... вчитися читати. Хтось за це жменьку квасолі принесе, хтось картоплі. А колись за місячну вчительську платню мама могла купити швейну машинку. Нею обшивала всіх дітей.

А потім родина перебралася в Дубриничі. Узагалі це село тоді жило вільніше, бо не мало моста. То й всякі ревізори, інструктори навідувалися рідко.

Перед Різдвом потайки на даху Володимир ладнав бетлегем. «В нас має бути майліпший!», - підганяли його хлопці.

Дерево в родині Щурів любили з діда-прадіда. Келечинський дід, до речі, сусід та добрий приятель Августина Волошина, вмів робити все. Від віконної рами до ткацького верстата. А якось зробив таку віялку, що селяни й донині просіюють у ній зерно.

— Щурі ся розвели там, на Міжгірщині, - сміється Володимир. - А тут уже від нас пішли інші.

Якось навіть в столиці необачно на слід Щура натрапив. Іде собі одним київським двором. А тут його вітають:

— То це ви - Володимир Іванович Щур! Які у вас скульптури цікаві!

Виявляється, це в Києві є такий тезка. Треба ж, навіть Володимир Іванович!

А ще в армії художникові згодилася його інтуїція. Працював там дешифрувальником. На фото - точки з макове зерня завбільшки. Треба було вирізнити, що це за ракета зображена.

Володимир Іванович каже, що служба йому перепала романтична. Поміж роботою - й концерти, і полювання, і рибалка, і узбецький плов із казана. Словом, армійська інтелігенція!

Командир потім сватав Володимира в Москву. Казав, що там кінематографів там вкрай потрібні такі фахівці. Але він повернувся домів.

В Ужгороді закінчив училище прикладного мистецтва. А ще пройшов школу в закарпатських майстрів. Манайло вчив народній філософії. У тяжкі часи, казав, писанку робили скромною, а в ліпші - з візерунками. Володимир в ужгородському скансені теж побачив багато ідей:

- Дивлюся, лопата з інвентарним номером. Такою колись хліб з печі виймали. Ще й ручка така незграбна. І так мені шкода стало тоту лопату. Тому я відтворив її по-своєму. Зробив внутрішній рельєф: птахів. Додав вишитий рушник. І вийшов вирізьблений хліб. Птахи клюють крихти.

Ужгород має багато автографів від Володимира Щура на площах, у фойє аеропорту, драмтеатру. А от із готелю «Закарпаття» недавно робота зникла. Замість різьблених верховинських постатей поставили... ще кілька столиків. Таке от в нас авторське право!

А взагалі Володимир Щур задерикуватий. Замовили йому якось на телевізійний конкурс виготовити кілька кубків. «Що, я буду горшки робити?», - подумав. І придумав оборіг. Коли молоді забираються на оборіг, піднімаються драбиною. Це такі закарпатські сходинки на Парнас, пояснив організаторам. їм зухвала ідея сподобалася.

А якось один угорський бізнесмен замовив скульптуру національного героя. Ця різьблена постать мала пильнувати його винні токайські підвали. Це був такий офіцер, який вмів із диньки навіть через спини цімборів вправно налити вина. І краппі жодного разу не пролив.

У місті Тайя є улюблений національний напій - грушева горілка. Якось Володимир із друзями побачив там стару грушу. «Нащо тобі ця стара колода?», - сміялися знайомі. А вийшла птаха зі спраглим, здійнятим догори дзьобом. «Це пам'ятник вашій грушевій палинці», - запевнив селян. Вони були в захваті, в кожен двір автора запрошували.

А ще в Угорщині потрапив на дивне кладовище. Надгробки там - тільки з дерева. Мав цвинтар і свою легенду. Офіцер, який колись тут загинув, заповів зробити собі пам'ятник у вигляді човна. Його волю виконали. Але сприймався пам'ятник гнітюче. Нахилені вперед маски, які от-от впадуть. «То ще один крок до життя», - пояснив старий угорець. Але Володимир Щур створює свою версію - птаху-фенікс з крилами-веслами, з трьома хвилями, на трьох каменях. Бо тамтешнє село лежало на трьох скалах. І красивий птах Володимира Щура вільний. Він знає, що страху більше нема. Життя триває.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати