Письменництво Закарпаття: курс на виживання

Спільні проблеми в тому, що освітній рівень українців поступово деградує. Найбільш інтелектуальні вже давно за кордоном. Ті, хто лишився, переймаються не так літературою, як власним виживанням. Цільовою аудиторією наразі є студенти гуманітарних факультетів (їх кількість наразі мінімальна з демографічних причин), а також пенсіонери, котрі звикли читати давним-давно і досі тримаються цієї звички. Ну і ще середній клас, але він в Україні страшенно тоненький, хоча саме ці люди і дають якусь виручку книгарням.

Специфіка Закарпаття у тому, що можемо дещо грати на нашому туристичному статусі і пропонувати приїжджим оповіді про нашу екзотику. Ясно, що це має бути специфічна белетристика для читання у поїздах-автобусах. Туристам хочеться почитати, що тут досі якийсь “загублений світ” із динозаврами, пітекантропами і відьмами на кожному кроці. Найбільш успішні наші автори саме таку архаїку йому і пропонують. Поки це виправдовує себе, є мейнстрімом сучасної закарпатської літератури.

Натомість молодь майже не вливається у творчі спілки Закарпаття, останні поступово старішають і консервуються. Не те, що їх не хочуть приймати. Навпаки, шукають днем з вогнем. Але більшість потенційних кандидатур на рівні перших спроб так і зупиняються, не ідучи далі. Аті нечисленні винятки, що вже пробили собі дорогу, спілки особливо і не потребують. Зараз у літературі доба самотніх вовків, які воліють не гуртуватися у зграю. Щоправда, у сусідніх областях молодь до спілок все-таки іде. Значить, щось там знаходить. Очевидно, участь в обласних літературних журналах, обласних фестивалях, а головне – корисне для власного зростання спілкування.

На Закарпатті наразі ситуація дещо інше. Спроби заснування літературного журналу останніми десятиліттями робилися кілька разів (“Тиса”, “Карпатський світ”), пробували навіть літературну газету. Ясно, що в комерційному плані усе те виявилося неспроможним., бо читацька аудиторія зараз мінімальна. Подібні проекти найближчим часом можуть існувати тільки як дотаційні. Власне, в усіх інших областях журнали і сидять на обласному бюджеті, але там принаймні вже утвердилася традиція наповнювати їх більш-менш читабельним контентом. У нас же започаткувати таку традицію буде дуже тяжко, розкачка забере кілька років, за які це усе владі може просто набриднути. Досвід М.Рошка, який свого часу на власному ентузіазмі організував два альманахи літературної молоді, засвідчує, що відповідний потенціал тут є, але довго на таких разових акціях триматися не можна.

З літературних фестивалів у нас найбільш тривалим виявилися знову-таки молодіжні “Березневі коти” – одинадцять років поспіль переважно теж на ентузіазмі Віка Коврея (і кількох помічників). Останні з них вже були максимально скромними і засвідчили, що проект потребує дуже суттєвої підтримки – може, не стільки матеріальної, скільки творчої, новими обличчями.

Закарпатське сьогодення настільки складне і специфічне, що адекватно висвітлити його для читача за перевалами дуже тяжко . Простіше писати для місцевого читача, який розуміє усе з півслова, але того читача дуже мало. Особливого запиту на книжку всередині області просто немає. Ситуація ця тимчасова, із покращенням соціально-економічних реалій усе може змінитися, але дотягти до того можуть не всі.

У цілому ювілей засвідчив, що організований літературний рух в області існує. Існує великою мірою за інерцією, але і це краще, ніж взагалі нічого. Певними його віхами є відзначення ювілеїв наших спілчан, а також вихід окремих книжок (десяток-півтора за рік). Керівництво спілки робить героїчні зусилля до активізації нашого життя, проте тяжко плисти у густому киселі. Ще роки два-три треба просто забезпечити тяглість літературного процесу, грубо кажучи – просто вижити.

Теги: письменник, література, НСПУ

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати