Петро Скунць в “Екзилі”. І

Думка зібрати воєдино публікації Петра Скунця на сторінках “Екзилю” спровокована, звичайно, квітнем-травнем. Є в цьому, сподіваюся, і більший сенс: відновити в читацькій пам’яті або ж вкорінити в ній слово талановитого й небайдужого нашого сучасника, який і сам добре розумів, що є “від епохи вище”, але завжди був відкритим до світу і, прагнучи в ньому розібратися, тягнув за собою і нас: вчив любити, вболівати, робити.

 

Петро СКУНЦЬ:
 

ДИВОСВІТ ТІБОРА ГАСИЧА
 

Передмова до фотоальбому «Іду Карпатами».

 

У Карпати приходять найчастіше за романтикою.
 

А ті, хто живе серед гір, не завжди й здогадуються, в якому дивовижному краї живуть. Гірська земля – скупувата, і щоб вона обдарувала людей своїми плодами, її треба не просто обробити, а вилюбити. І все-таки горяни, десятками тисяч виїжджаючи в інші краї на заробітки, зводять собі житло тут, серед гір, аби колись та повернутися сюди назовсім.

Очевидно, гори мають свій характер, що передається людям: верховинці своєю вдачею, навіть народним мистецтвом не схожі на долинян.
 

Та й характер гір, і характер горян міняються у нас на очах. Так, гори ще єднають наші думки з вічністю, але все частіше наші роздуми переходять в інше річище – про незахищеність навколишнього життя. У природі не буває відходів, кожне вмирання в ній поєднане з новим народженням, але людина, полегшуючи собі життя всілякими технічними новаціями, порушує цей одвічний закон, з кожним роком виснажуючи природу все більше. Уже нібито є в нас і Карпатський державний заповідник, але заповідником його назвати можна тільки умовно, бо й незаконне, і узаконене браконьєрство не минулося, бо тільки на папері ми садимо стільки лісу, скільки рубаємо, а насправді не лише вирубуємо більше допустимого, а й відбираємо для своїх потреб найцінніші й найжиттєздатніші дерева, залишаючи хирляві, що дадуть таке ж потомство.
 

Нині Карпати цінні не тільки природою, серед якої набиратися б нам і нашим онукам здоров'я, – тут іще не знищено остаточно народну мораль, звичаї, національне мистецтво, духовне відчуття єдності людини з природою, зі своїм минулим. У кожному разі, в Карпатах ще можливе відродження наймудріших традицій.
 

Звичайно, в Карпатах ще є немало закутин, де можна спочити душею, у кого вона ще жива.

Але прийдете ви вже не зовсім у ті Карпати, в які запрошує фотохудожник Тібор Гасич – автор альбому «Іду Карпатами».
 

По-перше, є місця, в які вас просто не пропустять. Що і для чого там діється – не ваша компетенція.
 

Є в альбомі й такі витвори природи, які довелося взяти в чорну траурну рамку. Тому, що вони залишилися тільки на фотознімку. А в природі зникли.
 

Може, фотоальбом розчаровує когось тим, що не передає кольорової гами Карпат.

Але, можливо, отака чорно-біла правда нам тепер потрібніша, ніж барвиста. У ній більше зосередженості.
 

Тібор Гасич, мабуть, вирізняється як фотомайстер-пейзажист тим, що намагається не просто зафіксувати момент із життя природи, а відшукати в цьому моменті життєвий смисл.
 

Однак розшифрувати зміст фотографій – невдячна справа. Кожна людина може прочитати у фотознімку щось своє. Рідне для душі й споріднене з настроєм, навіть не те або не зовсім те, що хотів сказати автор.
 

Очевидно, не тільки навколишній, а й духовний світ фотохудожник прагне передати через образи природи. З усього видно, що внутрішній світ фотохудожника багатоманітний, а головне – невіддільний від природи, яка живе не тільки навколо нас, а й у нас самих.

І якщо ми зійдемо на найвищу вершину Карпат Говерлу, не проймаймося відчуттям, що ми піднялися над нею, а вона для нас – тільки п'єдестал. Не випадає нам тепер думати про п'єдестали, коли завдали живому світові стільки зла. І якщо побачимо своє відображення у дзеркалі гірського озера Синевир, не тішмося, що воно перестало бути диким.

Найстрашніше дикунство – цивілізоване.
 

Не тільки відомства, ай безкорисливі любителі пошашликувати на лоні природи, залишають часом по собі стільки бруду, що й сонце надвечірнє червоніє тому, що ми розучилися червоніти.
 

По Українських Карпатах пролягло немало туристських стежок. Інстинктивно людина тягнеться до природи – це в неї, либонь, у генах. Та ми вже так давно придушуємо свої істинкти, що й забули про свій спільний корінь з усім живущим.
 

Природа на фотознімках Тібора Гасича суворіша, тому що відтворена у чорно-білих тонах. Але вона мислить. Мабуть, у сподіванні, що замислимося й ми. Над її долею, а отже, і над своєю.

(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 1998. №. – С. 11)

 

 

Іду Карпатами. Не словом, а ділом...

 

(Далі буде)