
Весь світ перевернувся. Здавалося, все, що вчора було так важливо перестало існувати. Хтось жив рутиними проблемами, поразками, успіхами, виборами, якимись власними потребами. Вона ж була просто щаслива...
Так трапляється, раптово, негадано в сіру буденність, як стихія вриваються почуття, що щедро розмальовують несамовито яскравими фарбами світ, будоражать душу, змушують квітнути таємною красою.
Тоді просинаєшся - засинаєш з думкою про нього. Радієш кожній хвилині , кожній секунді, кожній миті, проведеній разом. А час, здається, знущається, летить, мов шалений.
Розстаєшся – і прагнеш знову бачитись. Хочеться чути його голос, або ж сидіти поруч, взявшись за руки і просто мовчати.
З насолодою втягуєш ніздрями аромат його шкіри. Намагаєшся піймати повітря, яким він щойно дихав. Пестливо торкаєшся його рук і у відповідь отримуєш заряд ніжності, ласки.
Вся світишся невидимим внутрішнім, проте, занадто "голосним" сяйвом кохання, спокою. Відчуваєш, що це безодня, яка поглинає і ти не знаєш, що буде далі.
Живеш, як в останнє, але вже не одна..
Фрагмент з повісті "Мирося", Конар І.
02 листопада 2010р.
Теги: