Великий ювілей великого єпископа

Цей рік особливий не тільки 150-річний ювілеєм Президента Карпатської України, папського прелата о.Августина Волошина, але й ще одним поважним ювілеєм – 10 жовтня виповнилося 150-років його близькому за переконаннями приятелеві – єпископу Діонісію Няраді, який у своїй діяльності поєднав і рідну Воєводину, і Пряшівщину, і Закарпаття.

Народився владика Діонісій (вживається ще паралельна форма Діонізій) 10 жовтня 1874 року в селянській родині в Руському Керестурі. Абсолютну більшість цього п’ятитисячного села на території нинішньої Сербії складали колишні переселенці з історичного Закарпаття. Тата настільки шанували в громаді, що вибрали за "сирітського батька". Діонісій, найстарший з–поміж п’ятьох дітей, змалку прислужував у церкві. Ще студіюючи богослов’я, він виконує обов’язки віцеректора наук у семінарії. У 1902 році — у 28 років (!) — стає ректором Загребської семінарії. У 1915 році призначений єпископом Крижевської (Крижевці — містечко неподалік Загреба) єпархії, яка об’єднувала всіх греко–католиків Хорватії та Воєводини тодішнього Угорського королівства.

У жовтні 1922 року одночасно призначений і Апостольським адміністратором Пряшівської єпархії. Там склалася важка ситуація, бо духовенство великою мірою змадяризувалося, як і на Закарпатті. Коли Словаччина вийшла зі складу Угорщини, на ній став ширитися православний рух, оскільки греко-католицький клір асоціювався з ненависною мадяризацією. Сприяла таким настроям і еміграція з царської Росії.  Оскільки серед місцевого духівництва не було людини, здатної зупинити ці тенденції, Ватикан надсилає туди владику Діонісія.

^{Владика Діонісій Няраді}

Завдяки йому греко-католицька церква у Східній Словаччині втрималася на своїх позиціях. Владика їздить навіть у найменші парафії, підтримуючи людей словом і ділом, засновує релігійні товариства, газети, календарі. Через чотири роки він звертається до Святого Престолу з проханням, аби призначили адміністратором Пряшівської єпархії о.Павла Гойдича, достойного продовжувача ідей владики. А 20 лютого 1927 року повернувся до рідної Крижевської єпархії. Якраз тоді до єпархії було включено греко–католиків Боснії — переселенців з Галичини.

Переконання владики Діонісія були чіткими: воєводинські руснаки (та й загалом русини Пряшівщини та Закарпаття) є частиною великого українського народу. Тому не раз у своїх промовах чи статтях вживає термін «русько-український», аби підкреслити єдність двох гілок одного етносу.

Радо сприйняв владика Діонісій звістку про створення уряду автономної Карпатської України на чолі з отцем Августином Волошином восени 1938 року. Однак ситуація розвивається несподіваним чином. Угорщина домагається через міжнародний арбітраж, аби їй були передані Ужгород, Мукачево та Берегово з навколишніми селами. Мукачівський греко–католицький єпископ-мадярофіл Олександр Стойка не бажає переїжджати до нової столиці у Хуст, а залишається в Ужгороді. Карпатська Україна опиняється без своїх релігійних центрів, духовного проводу і семінарії. У такій ситуації Ватикан вирішує направити на Закарпаття Апостольським візитатором з правами адміністратора владику Діонісія.

Ось як про це пише відомий дослідник Олександр Пагіря у своїй двотомній праці «Карпатська Україна в документах Другої Чехословацької республіки»: «У зв’язку з передачею Угорщині восени 1938 року південних територій були обірвані не тільки господарські, транспортні та соціальні зв’язки, але й релігійні. Мукачівська греко-католицька єпархія з осідком в Ужгороді також виявилася поділеною новою демаркаційною лінією. Греко-католицький єпископ Олександр Стойка, свідомо обравши курс на співпрацю з угорським режимом, відмовився переїхати з Ужгорода і залишив 280 парафій із 380 тисячами вірників на території Карпатської України без опіки релігійного лідера.

^{Карпатська Україна в документах другої Чехо-Словацької республіки}

Політичну необхідність врегулювати церковно-адміністративне управління на території обкроєної Підкарпатської Русі усвідомлювали й місцеві керівники чехословацької адміністрації, яка все ще діяла в краї. Зокрема, 16 листопада 1938 року віце-губернатор Підкарпатської Русі Ярослав Мезнік писав у Прагу про нагальну потребу заснування тимчасової греко-католицької духовної адміністрації в Хусті, щоби зменшити вплив проугорського єпископа Олександра Стойки на місцеве греко-католицьке духовенство. У цьому зв’язку він рекомендував призначити на посаду хустського єпископа проукраїнського каноніка Олександра Хіру, якого вважали цілком лояльним до чехословацької влади.

Однак рішення залишалося за Ватиканом. У другій половині листопада 1938 року Святий Престол призначив своїм апостольським візитатором з правом адміністрування частини Мукачівської єпархії на території Карпатської України та Словаччини крижевицького єпископа Діонісія Няроді. У Хусті цей крок вітали, оскільки Няроді був відомий проукраїнськими поглядами… 4 грудня 1938 року в Хусті відбулася церемонія інтронізації нового єпископа та підвищення парафіяльного храму до єпископської катедри…».

У цій же праці Олександр Пагіря наводить протокол зустрічі єпископа Діонісія Няраді з міністром закордонних справ Чехословаччини Франтішком Хвальковським від 21 лютого 1939 року, з якого видно, що єпископ проявляє велике піклування і активність для покращення стану своїх вірних. Зокрема, просив про перенесення до Хуста друкарні отців–василіян, яка залишилася в Ужгороді, та хотів створити у Сваляві невелику українську семінарії з гімназією замість втрачених ужгородських.  

За менше, ніж півроку, єпископ зробив чимало добрих справ, а головне зумів зупинити проугорські настрої значної частини греко-католицького духівництва. Він закликав священників бути не тільки духовними провідниками народу, але й культурними, наприклад, взяти на себе керівництво читальнями «Просвіти». Направляє 50 ужгородських семінаристів на навчання до Оломоуцу в Моравію. Прагне заснувати релігійний греко-католицький тижневик. Не дивно, що Василь Гренджа-Донський, який брав інтерв’ю у владики Діонісія, закінчив свою публікацію у «Новій Свободі» переконанням, що такого єпископа Закарпаття не мало останніх сто років.  

На жаль, Карпатській Україні судилася недовга доля. Українська держава у Карпатах була розчавлена угорськими окупантами. Діонісія Няраді взяли під домашній арешт, погрожували фізичною розправою. Особливо лютували через те, що єпископ освятив синьо–жовтий український прапор. Через кілька днів після окупації владику змусили виїхати до Будапешта, а звідти – в Югославію.  Там місцеві руснаки прийняли кількасот біженців із Карпатської України, переважно інтелігенцію, яка рятувалася від окупації. Серед них був і Президент Карпатської України отець Августин Волошин.

^{Діонісій Няраді з ченцями-василіянами}

 "Події Карпатської України надломили владику Діонізія", — вважав отець Михайло Малацко, настоятель кафедрального собору в Руському Керестурі, який написав магістерську роботу про єпископа. Через рік, 14 квітня 1940 року, Діонісій Няраді загадково помирає у селі Мрзло Поле в Хорватії, куди виїхав, аби особисто наставляти вірних під час Великого посту. Як свідчив пізніше художник Микола Бутович, який у той час малював портрет єпископа, оточення переконувало владику не їхати до Мрзлого Поля, бо це може закінчитися трагічно. Через кілька днів після смерті тодішній канонік і професор теології у Загребському університеті отець Шімрак здійснив особисте розслідування і був переконаний, що владику отруїли.

Ось так завершив своє життя 65–річний церковний діяч, автор багатьох книжок українською, хорватською, македонською мовами та рідною бачванською говіркою, найбільший меценат культурного життя югославських руснаків, засновник першої тутешньої руської газети і друкарні, близький приятель митрополита Андрія Шептицького (листування з ним складає понад 260 листів!). До речі, до ювілейного року в Сербії готується видання епістолярію цих двох видатних церковних діячів.

Поховали улюбленого владику у рідному селі, у крипті перед золотими воротами кафедрального собору Руського Керестура.

Втрата цього надзвичайно аскетичного чоловіка, який всього себе присвячував праці для народу, і будучи небагатою людиною, жертвував усе, що мав для книжки, освіти, науки, була ні з чим незрівняною. Він вивчив стількох студентів у семінаріях Львова, Ужгорода, Риму, особисто шукаючи для них кошти на навчання, що вся міжвоєнна греко-католицька інтелігенція Югославії вважала себе його учнями. Це був великий українець, про якого Україна досі мало знає.

Чомусь це славетне ім’я випадає з історії Мукачівської греко-католицької єпархії. У єпископській резиденції в історичній галереї владик не побачиш його портрета. Визначний ювілей Діонісія Няраді також майже не позначений в календарі церковних заходів, хоча в нас люблять наголошувати, що Мукачівська єпархія є матір'ю для інших єпархій, в тому числі і для греко-католиків Сербії.  А діяльність владики Діонісія Няраді, єдиного греко-католицького владики, який мав єпископський осідок у Хусті, безпосередньо поєднала і закарпатців, і пряшівців, і воєводинців.

Теги: Няраді, єпископ, Карпатська Україна

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати