Закарпаття: ментальна війна

Власне, головний розрахунок В.Путіна, коли він починав свою спецоперацію, був спрямований на залякування: коли військова техніка та спеціальні поліцейські загони шокують українців, вони впадуть в ступор, деякі втечуть, а деякі змиряться і, таким чином, дозволять йому розпоряджатися дезорганізованим населенням. Частину його він прагнув забрати собі, частину підпорядкувати через маріонетковий уряд, ну а ту частину, де йому руки вкоротять (Західна Україна), так і бути, залишити зганьбленій та розгубленій Європі. Бо навіть самозакохано обмежене пуйло розуміло, що в Галичині його посіпак будуть дерти голими руками і там лякати нема кого. Такі висновки випливали з історичного досвіду, який в інерційній поточній політиці має неабияке значення.

На щастя для Європи і на горе для Путіна, «західною» виявилася переважна частина України, але цей досвід набувається вже для наступних поколінь, а нинішнє змушене користуватися спадком попередників.

«Совково-інфантильне» сподівання на сильну руку, сакральність влади, міць імперськості принесло не віртуальне розчарування, а реальний жах смерті та руйнувань на більшу частину Східної та Південної України. Для Росії все це тільки починається. Кримінальна психологія кримської ейфорії «вкрав, випив, в тюрму» закінчиться не лише ґратами, а й реальною м’ясорубкою громадянської війни.

Утім, до чого тут Закарпаття з його відносним спокоєм? Чи є заслуга краян в такому становищі, чи лише Карпати, галичани та кордони нас бережуть?  Чи не приховується тут загроза самозаспокоєння, яка все виразніше проглядається в настроях, мовляв, не ми заварили цю кашу, то хай східняки й розхльобують? І, головне, чи не визрівають в омані болотної тиші нові суспільні тромби? Бо коли поранений організм очищується кров’ю, то його периферія дуже вразлива до некрозу.

Нині, з погляду часу, рельєфно видно, що гібридна агресія Росії на Західну Україну почалася саме через Закарпаття. В 1998 р. тут переконливу перемогу здобула СДПУ(о) з привабливими проєвропейськими гаслами, включно зі вступом у НАТО. Однак в Москві на початку 2000 р. до влади приходять силовики на чолі з Путіним і курс північного сусіда доволі помітно розвертається в бік СРСР. ФСБ розкриває свої консерви, якими виявляються київський адвокат В.Медведчук та закарпатець Н.Шуфрич, родина якого тісно пов’язана з радянською номенклатурою. Обидва вже є депутатами Верховної Ради від СДПУ(о). Тому В.Медведчук, за фінансової підтримки Г.Суркіса, якому обіцяють мерство в Києві, дуже швидко приватизує всю партію та оголошує курс на всевладдя, прямо називаючи КПРС прикладом організаційної досконалості. А політичним плацдармом такого захоплення влади має стати Закарпаття, де есдеки беруть на себе повну відповідальність за соціально-економічний розвиток.

Ключовим гачком, на який пробують підважити  Закарпаття (як і Європу), стає газифікація сіл, за яку жителі виявилися вдячними, але не настільки, щоб повністю підкоритися. І рупором таких настроїв виявився молодий «губернатор» В.Балога, щойно призначений на посаду за сприяння тієї ж СДПУ(о).

Уже навесні 2000 р. він оголошує курс на департизацію органів влади, який виразно направлений проти однопартійної диктатури, що викликає шалену агресію В.Медведчука. На Закарпаття терміново вилітає практично все керівництво партії, вимагаючи негайної розправи з керівником ОДА, звинувачуючи його у всіх можливих гріхах. Однак місцевий господарсько-політичний актив в переважній більшості підтримує молодого «губернатора». Партію покидають практично всі керівники районів. На його бік стають депутати обласної та Ужгородської міської ради, навіть члени СДПУ(о). Зрештою, В.Балогу підтримує Адміністрація Президента та новий прем’єр В.Ющенко. І есдеки тимчасово відступають.

Однак, це затишшя перед бурею. Бо вже восени Україну охоплює касетний скандал, який, і це очевидно, також був спровокований російськими спецслужбами. В результаті кардинально послаблюються позиції президента Л.Кучми, а В.Медведчук, за всіма канонами інтриг, очолює його Адміністрацію. І ключовими його вимогами є відставка прем’єр-міністра та Голови Закарпатської ОДА, чого і  досягає навесні 2001 р.

Хоча політично Закарпаття зламати не вдається. Новим очільником області сюди призначають Г.Москаля з чітким завданням знищити політичний вплив В.Балоги. Відтак Геннадій Геннадійович, зрозумівши реальний стан справ, дистанціюється від прямої підтримки СДПУ(о), чим розпорошує  адмінресурс. У підсумку, «Наша Україна», очолювана В.Балогою, на теренах області впевнено перемагає на парламентських виборах в березні 2002 р., фактично ховаючи президентські амбіції В.Медведчука.

Утім, останній не здається і вже в якості «сірого кардинала» прагне диригувати наступними президентськими виборами. Для цього на Закарпатті змінюють ще цілком адекватного Г.Москаля на абсолютно відданого, не здатного до критичного мислення «солдата партії» І.Різака. І той проводить тотальну кадрову чистку, змінюючи всіх і вся за одним принципом – особистої відданості партії та її вождю. Йдеться не лише про чиновників адміністрацій, а й прокурорів, суддів, СБУ, міліцію, податкову, прикордонників, освітян, медиків, працівників культури, спорту. Тобто, всього державного апарату, що, зазвичай, називають узурпацією влади. Причому, багато посадовців змінюють по кілька разів, бо не так вже просто знайти бездумних виконавців. З цього приводу у вітчизняній та іноземній пресі все частіше звучали попередження про можливий державний переворот, який готує В.Медведчук, розставляючи своїх людей у силових структурах. Про надзвичайну жорсткість такого тиску свідчить самогубство ректора УжНУ В.Сливки, якого не можна було змінити  адміністративним наказом. Так само поза межами прямого силового впливу залишався єдиний острівець демократії – місцеве самоврядування. Тому В.Медведчуку так важливо було знищити його символ – непідкорене Мукачево, де при владі залишалася команда В.Балоги.

Мукачівську епопею з повторними виборами згодом влучно охарактеризували як «Сталінград для СДПУ(о)», де був надломлений хребет адміністративній системі. Тому це були не просто виборчі баталії з усіма можливими порушеннями, фальсифікаціями, судами, викраденням та підпалом бюлетенів тощо. А й прямі зіткнення, в яких брали участь найманці з Придністров’я, Сербії, інших гарячих точок. Тобто, відвертий акт гібридної агресії на місцеве самоврядування з боку агентури ФСБ. Не говорячи вже про те, що Закарпаття протягом 2001-2004 рр. було просто нашпиговане різноманітними російськими політтехнологами, які розглядали його не просто як вотчину для заробітку, а й як майбутню провінцію відновленої імперії. Стверджую це як безпосередній свідок, якому неодноразово пропонували перейти на їх бік.

Однак, електоральні наслідки такої політики були прямо протилежні до тих, які очікувала СДПУ(о). Проти неї тепер об’єдналися практично всі політичні сили Закарпаття – від комуністів та соціалістів до «Руху» та КУНу. З 11 депутатів Верховної Ради від краю на боці І.Різака залишилися лише двоє есдеків – Н.Шуфрич та І.Гайдош. Інші 9 підтримали місцеве самоврядування в Мукачеві. Посипалася й сама СДПУ(о). А голова комісії Верховної Рад від цієї партії О.Зінченко був проклятий своїми однопартійцями після зробленої ним доповіді за результатами розслідування мукачівських подій. Остаточно відстояла місцеве самоврядування в краї лише «Помаранчева революція». Відтак, без досвіду Закарпаття та Києва, де місцева громада також позбулася Г.Суркіса, Україна навряд чи була б настільки готова відстояти своє право суверенного вибору.

Наразі й нинішня відносна стабільність в регіоні була б неможливою без того очищення, яке відбувалося в процесі буремних подій початку 21 століття. І йдеться не лише про відверту ворожу агентуру (хоча й це також), а, головним чином, про ментальні зрушення, які пройшли через свідомість. Бо такого масового протесту, який Ужгород побачив в перші дні Помаранчевої революції, Закарпаття не знало за всю свою тисячолітню історію. Знову, після короткого періоду Чехословацької демократії, громадяни відчули, що від них щось залежить. Що не чужинці, а вони самі можуть вибирати як курс держави, так і формувати владу на місцях. Одночасно, рішучість підсилювалася досвідом, що демократію легко втратити, змирившись з грубою силою, і тоді вони своє право відстояли.

Але тривала й виснажлива війна вносить свої корективи. Емоційного пориву та надії, яких вистачало в перші місяці, вже недостатньо. Вимоги жорсткості для самозахисту відсувають питання демократії на задній план, чим відкривають можливості для адміністративного та силового куражу. Усвідомлення того, що ми воюємо за свободу, а не приниження інших, вимагає особистісної зрілості, а не стихії емоцій. Тому прогноз на наступний розвиток подій може здаватися не таким оптимістичним, як було спочатку. Хоча обізнаний – значить озброєний. Тому спробуємо проаналізувати сучасні виклики для розвитку краю вже найближчим часом.   

Далі буде

Теги: Закарпаття, стабільність, влада, війна, виклики

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати