Міст на вітрах

Про межу вітрів я довідався згодом, як познайомився ближче з Андрієм Степановичем та дізнався більше про його насправді дивовижний осідок, що він придбав в одного ґазди за так, і схимникує тут з минулого літа. Виявляється, що в затворники він пішов не з доброї волі, а після глибокої депресії, коли зрозумів – його дві дисертації, професорський чин і незліченні художні творива є ніщо інше, як дута туфта, вщерть перейнята, здерта з офіційних сфабрикованих «наукових інтриґ" у Москві, Ватикані, Візантії та перегодом в інших столицях квазіімперій, що вибудовані на стовідсоткових християнських засадах «пануй і володарюй». І коли те він зрозумів – учинилося дуже прикро, що все своє свідоме життя прожив у суцільній брехні, ба більше, ту саму всесильну брехню залюбки втокмачував іншим, розмножував, ксерив у численних виданнях, зіпсував не один кілограм білосніжного листу. Через що, після тривалого зважування «за» і «проти», покинув роками насиджений виш, сім’ю та prestige, й перебрався сюди, до неподалік продутої наскрізь вітрами кам’яної глиби, що нагадує радше пройму дугоподібного мосту. Десь тут і губляться в енній, вдатно сфабрикованій «московській брехні» задля розширення впливу на захід фіно-татарської православної Моксель сліди послів Івана Грозного, які, повертаючись 1552 (1558) року з Константинополя в Москву, немов побували тут, галасвіта, на виступці в дідька. Ся ж бо віками роздута «московська брехня» наскрізь пронизана, лущиться, блимає каправим вирлом, як ондечки випукла пройма під важелезною глибою камінного мосту. Перевів подих Затворник, поцікавився в мене: хто ж я за один?

На що йому відповів, що збився з дороги, ідучи до печери Молочний Камінь, що звідси недалеко зяє в чолопку гори, манить у свій лабіринт. Хоч я – на противагу йому – не профі поет і не фаховий учений, але також вишукую стлілі клейноди в прихованих мушлях, вітрю вовчиськом, а то й вовкулакою нипаю наднищений слід, відбираю у злодіїв крадене:

– Мені легше, Затворнику, бо ж не маю ні реґалій, ні звань. Сам собі, як мовиться, пан над панами.

– Шпетите?

– Боронь Боже… Я захоплююся вами, як одним із відтінків реального.

Московські попи втнули ще ту небилицю про перебування послів Івана Грозного на Малій Угольці. На те ж вони й попи, щоб добряче брехати. Й Христос у них повсякчас під рукою задля «собирания земель руських» (Хоч меря має такий стосунок до земель руських, як, скажімо, Тмутаракань до Тамані, що беззаперечно довів Володимир Білінський). І самі ж кацапські джерелознавці визнають, що їхні «Акты с датой XV века на самом деле подделки XV века… <…> …Наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ. В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все «Летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже». А.В. Пушкарьов. «XV век. Ханы и катаклизмы».

Адже, знаємо, що один з найвіддаленіших західних улусів Чингісидів якраз і зваляли митрополити-ординці з грубої шерсті, зваляли незграбно в християнську повстину Московського царства: з фіно-татарів і домішок бранців. На пограниччі з Литовським князівством. Тими роками іслам з Ватиканом зійшлися в двобої. Дві гілки юдаїзму сплелися в терновому герці: «час початку кінця чудес» набирав заздалегідь накручених потужних обертів. Іслам убився в колодочки, набув войовничої моці й захопив роздрібнені та ослаблені міжусобними чварами уділи Золотої Орди, християнство після занепаду Візантії прибрав до рук Ватикан, ще той інтриґан і ядучий гадючник. Розпочався добре спланований задум за межі впливу на забемкані макітри неосяжних просторів Азіопи. Завойовані землі ніщо ж без тяглової покірної сили. Релігія – саме те для одурманення, захоплення мізків і влади. Тільки треба її вдатно подати, бажано з молоком матері. Ще й як спрацьовує. Живеш усе своє життя під кайфом, мов їжак у тумані. Затворник з великою охотою ділиться своїми враженнями від пережитого та побаченого за час його ще не так недавнього очманіння в християнському елітному кишлі:

– Тепер, якщо не поклоняєшся натільному розп’яттю, зась потикатися в добірне товариство, – перевів насамкінець розмову на жарт.

– Я б не радив вам кидатися з крайності в крайність, – беру на кпини. – Натільний хрестик скоріше прикраса, ніж оберіг. Ось, наприклад, у Брустурах, лопуховчани ніяк не повернуть своєму ж селу історичну назву Брустури, сямтешня крутизна з попами освятили недавно капличку на честь ікони Казанської Божої Матері.

– Якої богоматері?..

– Казанської.

– Ліпше б уже Паризької… Звідси Франція ближче, ніж Татарстан. Одразу ж за Ужгородом маячить окрайчиком Євросоюз.

Я звів палець угору, провів посередині неба:

– Межа вітрів не дозволяє. Закарпаття тяжіє до фіно-татарської Азії.

Теги: Уголька

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати