«Невеличкий в мене є маєток: є серце, є розум, є руки… Серце – не продам, розум – не заплямлю, і руки не подам будь-кому…»
Іван Мацинський (1922-1987)
…І за продовженням не треба далеко ходити.
Ми в Пряшеві. У розмові зачепили тему перспектив україністики в братній Словаччині, в Європі. Тут є над чим почухати потилицю.
Микола пропонує переглянути літературу з чергової ліквідованої книгозбірні в його майстерні й відібрати собі, чого ще не маю. Користаю з такої нагоди. І от – маю з-поміж багато чого дві речі, які мене надзвичайно збентежили.
Тут напрошується гасло «Шістдесятництво».
Микола Мушинка та Орест Зілинський на пряшівській науковій конференції
з проблем розвитку української культури. 1967 рік
Аргументування Мушинкового шістдесятництва було б доливанням води в море чи ношенням дров до лісу. Це його сутність, єство, стиль життя і творення власного світу. Ніколи не мав щодо цього сумніву, а от що це гасло так глибоко зачепить – не очікував. Як кажуть правники: відкрилися нові обставини.
Якось на цьому ніколи не акцентувалося або ж не потрапляло під мою увагу: шістдесятництво в контексті Празької весни. Отже, маю від Мушинки два унікальні зразки української періодики: четверте число журналу «Дукля» з 1968 року та «Народний календарʼ69». Це, принаймні, останні в цьому періоді нецензуровані пряшівські видання.
1968 рік. Щойно відбулися Дні української культури в Чехословаччині, йде підготовка до Днів чехословацької культури в Україні, запланованих на осінь. Однак, серпень вніс зовсім іншу динаміку в стосунки братніх культур.
Все-таки – це лише тло. Значно глибші процеси зародилися задовго до й перетривали чорну добу «нормалізації».
Але ж бо й товариство зібралося: Орест Зілинський, Іван Мацинський, Микола Мушинка, Федір Іванчов, Юрій Бача, Степан Гостиняк, Єва Біс, Мілан Бобак, Василь Дацей, Олена Рудловчак, Лариса Мольнар, Йосип Шелепець, Зіна Геник-Березовська, Тарас Кущинський – це, сказати б, місцеві, українці Словаччини.
Богуміл Грабал, Мілан Кундера, Вацлав Гавел, Ян Бенеш, Їржі Коларж, Іван Вискочіл і ще з десяток представників чеської літератури, науки, політики.
Іван Світличний, Іван Марчук, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Григорій Кочур, Лесь Танюк, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Стус, Микола Холодний, Опанас Заливаха, Євген Безніско – з Великої України.
З цих, останніх, на час публікації багатьох уже було висмикнуто з культурного простору й запроторено до тюрем і таборів. Та й пряшівчани, зокрема й сам Микола Мушинка, мали досвід спілкування з органами держбезпеки на предмет «Інтернаціоналізму чи русифікації» Івана Дзюби (1965). А в «Дуклі» й «Народному календарі» вони достойно презентували Україну й Чехословаччину.
Стаття Івана Дзюби про поезію Миколи Вінграновського
та робота Івана Марчука "Сонце над містом"
«Задум видати у зв’язку з Днями чехословацької культури, що проходитимуть восени цього року на Україні, окремі чеський та словацький номери «Дуклі», – писав у передмові Іван Мацинський, – збігся з великими подіями, які здійснюються зараз у нашій країні. Ці події можна окреслити як процес великого духовного самовизначення народу, як відважний бунт проти ідеологічних, суспільно-побутових та економічних схем, які, штучно прищеплені на наш ґрунт, довгі роки гальмували природний розвиток нашого суспільства, як свідомий і дуже відповідальний вибір дальшої історичної дороги…
Між культурами можуть існувати зв’язки інформативного характеру і глибоке взаємпроникання, подібне до вірної дружби двох близьких людей, – продовжує автор. – Подібність історичної долі, спільні риси соціального профілю, боротьба проти подібних небезпек поєднують традицію чеської й української культур. Тому й наша сучасна перемога не повинна сприйматися українцями тільки в плані холодної, безсторонньої інформації».
Іван Марчук. Гайдамаки
Хороша настанова, хоча до перемоги ще було далеко. Її дотримала більшість із згаданих вище. З цим шістдесятницьким настроєм й належить глянути на нинішні проблеми й перспективи україністики в Європі.
Ребрик 27.02.2016 / 17:25:05
Тут ідеться про дещо інше. І про це, але механіка диктаторських режимів більш-менш однака у всьому світі. Я акцентував би на потужно артикульованій новій після 20-30-х рр. хвилі нашої національної європейськості, повноцінній і самодостатній. Оприявлення на сторінках пряшівських видань 1968 року українського типу митця-інтелектуала в міжнаціональному дискурсі, на магістралях, зокрема, слов'янських культур - явище не акцентоване й сьогодні в тій мірі, яку містить у собі потенційно. Ніхто не заперечує певної синхронізації, взаємовпливів і взаємопроникнень нашого шістдесятництва з російським, але тим більшим мав би бути інтерес до євроцентричних процесів у середовищі наших митців-мислителів, корегованих тоталітарною системою здебільшого лише в тій мірі, якої можна було сягнути фізичними чи силовими методами: ув'язненням, ізоляцією, знищенням.
Василь Горват 26.02.2016 / 07:16:07
У 50-60 х роках відбувалися глобальні явища в гуманітврному світі. В СРСР та його сателітах "дякувати" тоталітарному тискові воно набуло яскравішого і драматичнішого втілення. Дякувати Дуклі, яка зуміла публікувати те, чого в Києві не допускали... Цікава деталь - московське й ленінградське шістдесятництво не зазнало таких репресій, як київське. Що можна було в Москві, жорстоко каралося в Україні. Такий вишуканий імперіалізм.
Кришеник 25.02.2016 / 19:44:35
Читаю автобіографічний "Мій життєпис" п. Миколи Мушинки. Гадаю, це могло би послужити основою для сценарію захопливого кінофільму. Ось де справжній сучасний герой - в прямому розумінні. І разом з тим людина, що являє з себе цілий інститут і культурну інституцію. Людина з прикордоння, етнічного поміжжя українського світу, і Просвітник, і Хранитель, і великий Вчений (автор більше ніж 2000 наукових публікацій). Сам собі Академія. Людина чесна і смілива. Дай йому Бог здоров'я.