«Антонич – дух землі цієї й плоть»

Сімдесят років тому Федір Потушняк, оглядаючи поетичний доробок молодих закарпатських авторів, радив їм на сторінках «Літературної неділі» більше читати, а зокрема ближче познайомитися з творчістю лемківського письменника Богдана-Ігоря Антонича. Свого часу цей факт з біографії Потушняка мене сильно вразив. Його власна поетична творчість тоді трактувалася як «модерністська», тобто – «буржуазна», тобто – не для радянського читача. Кілька «старорежимних» збірок можна було погортати в небагатьох домівках старшої закарпатської інтелігенції. Особисто мені довірив таке знайомство Йосип Архій, поет 40-х років, педагог – у післявоєнний час. А що важливіше – він мене спровадив до Ганни Дмитрівни Потушняк, вдови письменника, а вже там я багато чого збагнув. Коли ж я зазнайомився і зблизився з Юрієм Станинцем, то дійшов розуміння соборності національного літературного процесу, як і його європейськості. Отже, Антонич у своєму часі був елементарно присутнім на українських етнічних територіях незалежно від кордонів і державних утворень.

У нашому ж юному часі (сімдесяті-вісімдесяті) мав Антонич дещо інше функціональне значення. Через його поетичні візії ми наче зазирали у засвіти, у свєрідне намацувальне задзеркалля. «Перстені молодості», видані Миколою Неврлим у Пряшеві 1966 року, чи «Пісня про незнищенність матерії» від Дмитра Павличка з 1967 року, передавалися довірчо з рук у руки, а мати Антонича у «власності» – це вже справді велика розкіш.

На могилі Богдана-Ігоря Антонича. Фото 70-х рр. ХХ ст.

Сакралізація Антонича в соцреалістичному ґетто – річ закономірна й нормальна. Власне (тобто – особисте) віднайдення могили поета – було конечною й органічною потребою. Я досі захоплююся паломництвом Петра Мідянки при першій слушній нагоді в антоничівські терени, а його візія лемківщини давно мною «привласнена» й об’ємно виринає з пам’яті:

Я екскурсант не перший в цім селі,
Але потрапив вперше до Новиці.
Нема ікон мальованих на шклі,
Не пурхають, не піють райські птиці.
Тут дух поета, що його люблю,
Тут лемківська трагічна розвалюха.
Мізерний світ – малому кораблю, –
В новому Санчу думає псяюха:
Антонич – дух землі цієї й плоть,
Її пісні, птахи, дерева й злаки.
Дарма в селі тім душ лиш кількасот –
Це переважно лемки і поляки.
Я на поріг упав там горілиць,
Печальним зором кинув на церквицю.
Поети із цескатівських світлиць,
Ідіть читати вірші у Новицю!
Нехай любов вам сповнює серця,
Хай корогва манячить там рожева.
Бо сива ж голова у Калинця,
І гріб Антонича – в преславнім граді Лева.
Ви ж маєте Новицю – світу край,
Пребудуть: Краків, Кашалін і Гдиня.
Забутістю цей закут не карай,
Великий Боже, бо вже й так яскиня!
Цей геніальний лемко – поганин?
Його талант, поезія – од Бога…
Вгрузає церква в землю на аршин,
тече в Новицю ґрунтова дорога.

1989 р.

А ще:

Оці доми, фарбовані у синє,
За Устям Горлицьким –
                         Кунькова і Вапенне…
Оці доми покинуті й побиті.
Де виселенці, де є посполиті?!
На Бескиді зелені лиш паси:
Розселені, розстріляні, як пси…
Чия обора тулиться сліпа,
Ховаючи сумних стрільців з УПА?
Поодинокі хлипають гаєнки
З портретами Свірджевського.
                                       А лемки
Зоставили відрубане коріння –
На Попраді пливе кривава піна…
Блакитний Попрад, жовті комиші…
О ксьондзе Мухо! Гірко на душі,
Не чуть сумної музики Аркаса,
Лиш жовте мрево свіч на парастасі.
Хто ж запалив пудові в Польщі свічі?
Либонь з-за Сяну люди мандрівничі?!
Це все мені розповідав поляк;
Понад Ропою розіслався шлях…
І я повторював: «Це мій печальний етнос,
Оце його тяжка земна суєтність…»
Довкіл весна буяла пишна й рання.
Тут планомірне видно й вимирання…
І Мати Божа, хлопчик золотий…
Хто допоможе, Йосафат святий?

Сьогодні згадуємо Антонича.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати