Прийшов додому й поринув у далекі спогади. Десь на другому (або третьому) курсі поніс я з студентським товаришем свої «шедеври» початківця наприкінці робочого дня до редакції газети «Літературна Україна». Там і познайомився з Станіславом Тельнюком. Він узяв мої творива, вислухав, чіпко кинув оком на мої «нетлєнки», відклав, мовляв: «Ознайомлюся завтра», й запропонував провести його до автобусної зупинки. (Завважте, часи тоді були «совецькі»). За хвилин двадцять-п‘ятнадцять, поки ми йшли з бульвару Лесі Українки до Дружби народів, Станіслав Володимирович, на наше з товаришем пхекання на творчість Павла Тичини, переінакшив ураз ставлення, коли дорогою прочитав з пам‘яті заборонені вірші молодого ще поета. Потому С. Тельнюк мені багато розповідав про Павла Григоровича. Наприклад, стримано-делікатний П. Тичина ніколи не матюкався. Й тут приїхав з Москви відомий співак Іван Козловський і провідав у Києві Тичину. На його запитання, чи опікується вдова О. Довженка Юлія Солнцева спадщиною відомого письменника й кінорежисера, Іван Семенович махнув скрутно головою, на що Павло Григорович розгнівано й масно послав її далеченько: «Та як би не Сашко…» (До слова, С. Тельнюк – автор двох книжок про життя й творчість Павла Тичини).
Станіслав Тельнюк не надрукував жодного мого «творива». Зате був моїм навчителем, як письменник і твердий у своїх переконаннях українець. Якраз тоді моя дружина народила доньку, й С. Тельнюк научав мене на власному прикладі, як у зросійщеному жлобами й когутами Кийові слід виховувати у правильному дусі своїх чад. Його донечки Леся і Галя, наприклад, гуляють на подвір‘ї з іншими дітками. Він з балкону гукає українською мовою своїх дівчаток додому. Вони немовби не чують. Тоді батько спускається до них і ремінцем дає куди слід. Вони зарюмсані й кажуть: «Так... нам соромно перед іншими дітьми, що ти (ви?) звертаєшся (теся?) до нас українською».
Таких прикладів можна наводити багато, як Станіслав Володимирович прищеплював р і д н е своїм діткам. І тепер маємо відомий дует – сестри Тельнюк!
Випало мені працювати під час студентської практики з Галею Тельнюк у редакції газети «Студентський гарт». (До слова, там тоді працював уродженець Ужгорода поет-пісняр Анатолій Драгомирецький). Галя й каже: «Знаєш, що тато казав нам з Лесею?» Стенаю плечима. «Щоб ми запам‘ятали твоє прізвище… Бо з тебе б у д е письменник».
Попри те, С. Тельнюк щиросердно й опікався мною. Вдвох з Миколою Сомом працевлаштували мене до видавництва «Веселка». Наполіг Станіслав Володимирович, аби я «варився в потрібному мені казані», – казав. І через кілька років, тепер уже я наполіг, – бути редактором його книжки «Яром-долиною...» захоплюючої дилогії «Грає синє море». (С. Тельнюк мав намір написати трилогію, та передчасна смерть не дала повністю здійснити його задум).
Станіслав Тельнюк – перший український письменник, з ким у приміщенні Спілки письменників прощалися з синьо-жовтим знаменом. Віко труни облягав український стяг. Ішов 1990 рік…
Напередодні, 1987 року, у видавництві «Веселка» побачила світ для дошкільнят книжка «Бузиновий цар» Ліни Костенко. Тоді Галя Тельнюк працювала на Українському радіо й телефонує мені: «Скільки твоїй доньці років?» Кажу: «Три». – «Ти з дружиною вивчіть з нею кілька віршів з «Бузинового царя» й запишу її на радіо». – «Так вона ще «р» погано вимовляє…» – «Нічого… Підберіть такі вірші, де менше того «р».
Підібрали, навчили й трирічна наша донечка продекламувала в ефірі кілька віршів, де менше того «р». Скажімо:
Синиці голодом намлілись –
Така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, –
Так батьківщини ж там нема.
Здається, десь за рік-півтора до проведення вперше фестивалю «Червона рута» в Чернівцях, зібралися ми на Хрещатику в помешканні Тараса Петриненка: Віктор Мішалов, Анатолій Калиниченко, Тарас Мельник (до слова, уродженець Перечина), я та Олег Репецький – чоловік Лесі Тельнюк, і заходилися були думати-гадати, як приступитися до організації даного заходу… Ех, славні то були роки!
Поспіхом, минулої неділі, не встиг я сказати Галі, що бережно гріє мене з «почесної полички» збірочка поезій «Мить» з дарчим написом автора: «Славному Славцю Оросу (Ярославу тобто) од Станіслава Тельнюка на згадку. 31.Х.87»…
Ужгород 07.03.2013 / 07:42:08
Добре написано. Пишіть ще!
ярослав орос 01.03.2013 / 21:47:54
vasman 2013-02-27 / 23:27:44
хвали ня писочку
хвалю...
vasman 27.02.2013 / 23:27:44
Галя й каже: «Знаєш, що тато казав нам з Лесею?» Стенаю плечима. «Щоб ми запам‘ятали твоє прізвище… Бо з тебе б у д е письменник».
=========
хвали ня писочку
пшеничка на вартi 27.02.2013 / 04:28:03
Флуд і тролінг. Коментар видалено. Адмін
ярослав орос 26.02.2013 / 21:09:23
тяжко, пане кришеник, з братами й сестрами (во) хресті... шукають істину в єрусалимі...
Кришеник 26.02.2013 / 20:54:56
2Небоголюбов 2013-02-26 / 20:22:06
Та про що ви, шановний?
Дует сестер Тельнюк існує з 1986 р. (у 1989 р. вони вже перемогли на першій "Червоній руті").
Небоголюбов 26.02.2013 / 20:22:06
"Напередодні, 1987 року... Тоді Галя Тельнюк працювала на Українському радіо..." Пане Орос, в цей час Галі було біля 10-ти років!... Навряд чи вона "Тоді..." вже там працювала...
ярослав орос 26.02.2013 / 18:41:06
Андрей 2013-02-26 / 09:17:17
слимак під ніком "Андрей" має рацію, коли бере на кпини мене, позаяк українці, зокрема закарпатці, вельми хибують на епістолярщину...
та, проте, я сьогодні отримав у подарунок акварель миколи глущенка "карпати весною. 1971 р."...
розповім потім...
апочатпонг 26.02.2013 / 10:24:42
Даремно ви так, Андрію.
Не переносьте на цей текст емоцію, що вам створили інші.
Нема там тієї самозакоханості автора, яку ви угледіли. Просто згадує, як з ним колись було.
Може, для рівноваги, вам самому пора би взятися писати власні мемуари?
Андрей 26.02.2013 / 09:17:17
"В его мемуарах снисходительно упоминались - Набоков, Бунин, Рахманинов, Шагал. Они представали заурядными, симпатичными, чуточку назойливыми людьми. Например, Боголюбов писал:
«... Глубокой ночью мне позвонил Иван Бунин...»
Или:
«... На перроне меня остановил изрядно запыхавшийся Шагал...»
Или:
«... В эту бильярдную меня затащил Набоков...»
Или:
«... Боясь обидеть Рахманинова, я все-таки зашел на его концерт...»
Выходило, что знаменитости настойчиво преследовали Боголюбова. Хотя почему-то в своих мемуарах его не упомянули."