Художник, уродженець Ужгорода приїжджає з Китаю на Закарпаття набиратися творчої енергії

 Відтак закінчив Санкт- Петербузький Державний Академічний інститут живопису, скульптури і архітектури ім. І.Рєпіна Російської Академії Мистецтв. Ще в студентські роки здобув нагороди "За кращий малюнок року", "Краща тематична картина", брав участь у всеросійських і міжнародних виставках. Нині митець – член Американської Асоціації Портретистів, його роботи виставляються у престижних галереях США, Європи та Китаю. Саме з цією країною останні чотири роки пов'язане життя і творчість художника. Нещодавно пан Андрій знову навідався в Ужгород, тож ми скористалися нагодою аби розпитати митця про його творчі здобутки і враження від "малої батьківщини".

– Пане Андрію, знаю, що торік в одному з найвідоміших музеїв Китаю, шанхайському Лю Хайсу відбувся вернісаж ваших полотен. Ви представили свої роботи з приватних колекцій, які раніше не експонувалися, рисунки з фонду Академії Мистецтв та ескізи до найвідоміших своїх картин. Розкажіть про творчі події після цієї виставки і чим вони відрізнялися від попередніх?

– Відрізнялися фінансовою віддачею (сміється). Справа в тому, що в Китаї слава і гроші, на відміну від сучасного капіталістичного світу, не завжди тотожні. Виставки в Шанхаї, починаючи з "Російський шлях Дзен" в музеї Радянського Післявоєнного Мистецтва і закінчуючи чудовим вернісажем в музеї Лю Хайсу принесли мені майже все, чого чекає художник – спілкування з глядачем, можливість подивитися на створене збоку, славу, увагу ЗМІ, нових друзів тощо. Одним словом, все окрім... грошей. Справа в тому, що усі ці виставкові майданчики мали дуже високий державний статус який виключав комерційну діяльність, що, загалом, логічно. Напевно, нікому не спаде на думку поцікавитися в Третьяковці, скільки коштує "ось цей пейзажик" (сміється). А спонсорів у мене не було, та й не могло бути, бо "добрий дядько", надавши фінансову допомогу, зазвичай просить як компенсацію кілька найкращих і найкоштовніших робіт, вартість яких може в кілька разів перевищити орендну плату. Тому я оплачую рахунки сам, це тисяча євро за один виставковий день...

І так сталося, що під завершення цієї славної культурної акції у нас з моєю дівчиною-китаянкою (яка також виконує обов'язки секретаря, перекладачки і представника) грошей не було навіть на квитки до дому. Гадаю, дівчата будь-якої національності не будуть у захваті від подібних фінансових одкровень (сміється). Але відчувалося, що все відбувається як треба, тому не хвилювався.

І дійсно, за три дні до закриття з'явилися "плавники акул арт-бізнесу" у вигляді трьох пещених дам, представниць Шанхайського Музею Мистецтв Вен Лон, який нещодавно відкрився. Вони запропонували організувати виставку-продаж моїх картин у них. Я зіграв ва-банк. Заявив, мовляв, не впевнений, що виставка художника мого рівня у нікому не відомій галереї – достойний крок. Тому я погоджуся, якщо вони одразу придбають велику або дві малих картини.

Мій план вдався і контракт було підписано. На відкриття виставки запросили провідні телеканали, найкращих критиків, колекціонерів і партійних лідерів. Кумедна деталь – на відкриття виставки мене привезли на ексклюзивному "Роллс-Ройсі" одного зі співвласників музею, який виконав роль мого водія – навіть відкрив дверцята авто і взяв "під козирьок". Цікаво, чи хто-небудь з "нових" росіян чи українців таке утнув би? (сміється).

На відкритті виставки грав скрипковий квартет, тож вийшов такий собі діалог мистецтв, союз пензля і смичка. Загалом ця виставка окупила усі мої затрати за увесь рік і навіть принесла чималенький прибуток, а також відкрила нові горизонти.

Потім були участь у груповій виставці "50 інтернаціональних художників Китаю", де я був єдиним іноземцем, а фінальним акордом "шанхайської симфонії" стала участь у щорічному арт-експо.

– Таке тривале перебування в Китаї свідчить, що Ви не можете реалізувати себе як художник на Батьківщині?

– Відкрию Вам велику таємницю: я сам не знаю, що означає моє перебування в Китаї. Тут доречно згадати мого улюбленого письменника Мілана Кундеру, який зазначив, що картина життя, на жаль, пишеться без ескіза чи чорновика і ми не можемо знати, який з обраних шляхів може бути кращим. А ще він казав, що часто збіг випадкових, малозначимих факторів формують наші доленосні рішення, які ми потім вважаємо чимось непорушним, найважливішим і незмінним.

Я вдячний Богу, що він дозволив мені увібрати щирість і багату кольорову гаму Закарпатської школи живопису, глибокий професіоналізм академічної школи Петербургу, але саме Китай став тим грунтом, де мій потенціал розкрився. За натурою я космополіт, тож вважаю, що  маючи (не важливо, де) добру "базу", можна завдавати "арт-удари" по всьому світу (даруйте за мілітаристську метафору). Але, однозначно, я хотів би повернутися на рідну землю, принісши "примножені таланти".

– Нині Ви на "малій батьківщині". Ваші враження...

– Гуляю Ужгородом, ніби закутками чарівного сну. Хочу оновити, знову запустити душевні чи духовні рецептори, які застоялися. Всі наші намагання чимось продиктовані, але без глибинної мотивації будь-яка дія – це суєта, малоосмислені мускульні зусилля. Якщо ж довго не тренувати душу, вона стає ледачою, в'ялою. Людина починає жити за рахунок рефлексів.

Це я до того, що в Китаї благодатна цілина для звершень. Але упродовж тривалого шляху в іншому культурному і мовному середовищі легко забути, звідки ти і куди йдеш. Зустрічаюся з друзями в яких вже діти такого віку, в якому пам'ятаю їхніх батьків, спілкуюся зі своєю бабусею, намагаюся відреставрувати втрачені прольоти мосту, перекинутого через річку часу, перевести складові смислу 20-річної давнини у своє "сьогодні".

– У Вас не виникала ідея провести майстер-клас для студентів рідного коледжу й художнього інституту?

– Це питання до керівництва коледжу. Якщо буде інтерес з боку студентів й адміністрації – я з радістю. Однак, не хочеться ставати в позу "До вас приїхав Ермітаж". Має бути запит на знання. Тож, якщо це комусь дійсно буде потрібно, я з радістю проведу майстер-клас безплатно.

– А організувати в Ужгороді виставку своїх робіт?

– Це одночасно дуже гарна, ностальгічна і  малоздійсненна ідея. Можливо, якщо буде дуже потужна адміністративна і цього разу спонсорська підтримка... Мої полотна нині за пів-землі звідси. Вони у тяжезних рамах, транспортування яких – 20 євро за кг. До того ж багато з них створені в Китаї, де дуже трепетно ставляться до вивезення культурних цінностей. Ці полотна як дорогоцінний артефакт, який тобі сниться, ніби ти ним володієш. А просинаючись не можеш перетащити його в реальність.

– Які Ваші найближчі творчі плани?

– Потрохи реалізувати задуми – великі і маленькі. В плані подій я трохи забобонний, тож заздалегідь детально разповідати не буду. Скажу, що хочу провести серйозну виставку в Пекіні. Якщо вийде – це буде "ядерний вибух". Але це складно. Столиця, як і всюди – вимоглива.

Теги: художник, картина, Китай

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати