Кожному з 579 закарпатських сіл варто би мати свій музей

Виявляється, завдячувати народженню музею необхідно педагогу Петрові Королю, уже покійному. Про це свідчить фото боронявця при вході. Свого часу чоловік захопився колекціонуванням старожитностей, а згодом вирішив створити музей села. Щоправда, після смерті добродія його дітище дихало на ладан. "Ідучи до школи, я постійно дивилася на обшарпаний, занедбаний будинок, не раз і не двічі бачила на вулиці викинуті цінні речі, чимало їх продалося з кінцями. Я не мала морального права байдуже спостерігати за цим, тому й запалилася ідеєю  продовжити гарну справу. Мені відразу пішли назустріч і голова сільради, і директор школи. У 2004 році ми перенесли музей сюди, зареєстрували. Якщо відверто, з колекції Петра Короля залишилося кілька експонатів, тобто довелося збирати все по суті з нуля. І колеги по роботі, учні, односельці, пройнявшись закликом відродити музей, активно шукали старожитності на горищах, чистили від пилюки, іржавості, зносили до школи, допомагали будувати експозицію. І результат наяву – близько 300 експонатів, звання взірцевий музей, диплом. Ясна річ, у міру можливостей намагатимуся поповнювати фонд", – акцентує пані Василина. Я розглядаю сокиру найімовірніше 14 століття, на яку будівельники натрапили, коли викопували ями під рибну станцію (до слова, логічно, бо, як свідчить енциклопедія "Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область", перша письмова згадка про село датується 1389 роком), глечики 18-19 століть, давні праски усіляких модифікацій, оригінальні ступи, терези, ваги, гасові лампи (лампаші), пранники. Милують око шкіряні й дерев’яні постоли. Дерев’яні колисанка, кросна, розкішна скриня (чи то пак лада – колись обов’язковий атрибут посагу молодої), хитромудро зроблений стіл, стілець, колеса з возів, бочки (дийжі), велика терка (реселув), залізна піч (шпор) – усе це зворушує до глибини душі, змушує уявляти, як застосовувалося. Так само радують серце мальовані тарілки (танджери),  давня весільна, святкова й одежа на будень, вишивані, домоткані, ґобкані рушники, скатерті, "ушыті парни", що свідчили про рукоділля господині, її спритність. Усмішку викликає друкарська машинка "Москва". У музеї зберігаються й матеріали, пов’язані з Другою світовою війною: кількадесят боронявців відчули її пекло на собі. Одне слово, знаходячись в обіймах старожитностей, вкотре переконуєшся, як важливо їх берегти й популяризувати.   

Село у цифрах і храмових святах

Боронява (це правильніший варіант, ніж Бороняво)  лежить на річці Боронявці, за 7 кілометрів від районного центру. За словами секретаря сільської ради Олени Деяк, село налічує 29 вулиць, 1095 дворогосподарств, кількість населення – 3580 чоловік. Прикметно, що смертність тут ніколи не перевищувала народжуваність, навіть у середині тяжких 90-их років. Наразі дитсадок відвідують понад 100 хлопчиків і дівчаток, а в школі І-ІІІ ступенів  навчається більше 500 учнів. Також понад 500 боронявців працюють за межами села – на фабриці фетрових головних уборів "Хуст-Фільц", на швейній фабриці "Нарцис", на різних приватних підприєм¬ствах, у райдерж¬адміністрації, правоохоронних органах, соціальних установах, електромережі. Натомість близько 500 боронявців  щорічно  їздять на заробітки на Київщину, Одещину і, звичайно, в Росію, Чехію, Португалію. Інтернетом  користуються 50 сімей.

Найвизначніші місця села – чоловічий греко-католицький монастир і Покровська православна церква. Храмові свята – Благовіщення (7 квітня), Пророка Іллі (2 серпня), Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня), Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня) і Введення (4 грудня).

Теги: Бороняво, село, музей

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати