Письменницьке відкриття культурного простору Закарпаття

Із Закарпаття я привезла серед інших книг “Русинські співанки з Верховини і Гуцульщини”. Автентичні тексти пісенної творчості було зібрано упродовж 2005-2007 років у Міжгірському, Воловецькому, Рахівському і Тячівському районах Закарпатської області. Побудова збірника досить цікава: вказується, хто співав ці пісні: хлопці, дівчата, молодиці, ґазди або всі (“вшиткі”), а також подано біографії людей, від яких записували, серед них і молоді, й старші. Спробуйте-но відшукати в інших регіонах України таке багатство. Лише студенти записують на практиці пісенні зразки, але я знаю, що таке практика. Фольклор – це краса, що зникає разом з його носіями, однак я бачила сад на горі, посаджений з ініціативи відомого лікаря Михайла Завадяка. Він кожного ранку дивиться на цю гору з вікон своєї скромної квартири, наповненої книгами.

Безліч магнолій, які зацвітають з маленького пагінця, і розкішні дендропарки санаторіїв “Квітка полонини” та “Карпати”, де до кожного дерева прикріплена табличка з назвою дерева. Бачила, як у місті Сваляві дбають про старий дуб у центрі, оповідаючи його історію.

Міста на Закарпатті в улоговинах гір, кислувате, але таке живе вино, що його виготовляють закарпатці, цей кипучий казан народів, де справді вільно почуваються росіянин, угорець, єврей, галичанин. Усе це теж особливість культурного простору Закарпаття.

Моя приятелька, журналістка й письменниця Ірина Мадрига, звечора принесла мені купу книжок письменників, що працюють на Закарпатті, аби я прочитала, перш ніж зустрінусь з ними. Важко уявити, щоб у Львові приїзд письменника з іншого регіону України викликав у його колег бажання з ним зустрітись, приїхати на зустріч зі сусіднього міста. Але на Закарпатті – це норма, і в гарному будинку письменника Мирослава Дочинця я кілька годин спілкувалася зі своїми колегами. Виявилось, що усі видавництва на Закарпатті видають книги за кошти спонсорів. Звісно, це не вельми тішить, але я б не побачила і не прочитала книг сучасних закарпатських письменників. Як подумаєш про те динамо, що прокручують на Львівщині “меценати”, обіцяючи золоті гори на видання потрібної, і навіть прибуткової книги, а потім з того виходить пшик, то закарпатським письменникам справді поталанило.

Художники, музиканти, поети, прозаїки і, головне, творча молодь можуть спокійно обійтись без гонорових Києва і Львова, від яких нічого ніколи не отримають. У них немає ні найменшого бажання розштовхувати ліктями й пробиватись до того пихатого мистецького бомонду, який насправді не творить і не представляє нині українську літературу. Творять її люди, які живуть начебто у провінції, але насправді мислять далеко не провінційно.Так добре розвинутого жанру, як життєписи цікавих людей, незвичайних доль я не зустрічала раніше ніде.

Людське життя як витвір мистецтва можна побачити й оцінити лише з вершини, дістатися якої може справжній гуманіст. Як жаль, що читачі всієї України не мають змоги прочитати “Жіночих історій”, “Душі Мукачева” Мирослава Дочинця чи книги майстра інтерв’ю Василя Кузана. Вони читають висмоктану з пальця белетристику чи про п’яні походеньки героїв модних авторів, врешті, дивляться “мильні опери”. Однак справжні книги провадять своє тихе життя, мандруючи то Інтернетом, то в наплечниках подорожніх, від людини до людини, від серця до серця. Прекрасна місія книги реалізується незалежно від прогнозів погоди чи політичної ситуації, і пам’ятник Кирилу та Мефодію стоїть собі в оточенні вічних гір. “Це ми, Господи. І тут наше серце”. Ці слова належать не лише громадянину Мукачевого панові Мирославу, а й усім русинам і нерусинам землі Закарпатської.

Патріотизм починається не з гасла “Україна для українців”, не з блокування роботи з’їзду русинів і не з війни з дитсадками, а з того, що прибирають сміття з вулиць, а міста Закарпаття далебі значно чистіші, ніж Львів чи Тернопіль.

Теги: русин, стереотип, спекуляції, фольклор, письменник, книга, патріотизм

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати