Загадка таланту закарпатського письменника Юрія Шкробинця

Загадка таланту Юрія Шкробинця довго бентежитиме дослідників. Його працьовитість вражає. У нього домінували тільки йому підвладні закони: «треба» і «можу». Хтозна, у скільки томів вмістилося б усе написане ним як поетом і перекладачем, бо залишилося дуже і дуже багато неопублікованого.
Юрій Васильович жив надією, що життя повернеться на краще, а тому до життя ставився по-філософськи: «sine іга et studio» — «без гніву і пристрасті». Навіть тоді, коли в останні роки жив на мізерну пенсію, коли в кишені не було гроша на чашку кави...
Народився письменник 12 листопада 1928 р. у Хусті. Вчився в Будапештській гімназії ім. Йожефа Етвеша. По війні закінчив Хустську середню школу № 1, а відтак філфак УжДУ. Пропрацював чотири роки викладачем української мови та літератури в Хустсько-му медичному училищі. 17 літ віддав роботі в редакції обласної газети «Закарпатська правда», де керував відділом літератури, культури і мистецтва, аз 1971 — на творчій роботі (між тим у 1976—1982 роках завідував літературною частиною українського, музично-драматичного театру в Ужгороді).
Як поет, Ю. Шкробинець заявив про себе в студентські роки, хоч писати вірші почав ще 1942, навчаючись у гімназії в Будапешті. І перший його вірш «Пташечко, лети до Хуста!»...
Як перекладач з угорської на українську, Ю. Шкробинець дебютував перекладом «Національної пісні» Шандора Петефі. Його багатолітня праця над перекладами угорської літератури увінчалась окремими виданнями. Широкого розголосу набув вірш Ю.Шкробинця «Кобзар до Ужгорода йде», вперше опублікований 12 травня 1988
року в «Літературній Україні» і відтоді друкований понад 10 разів. Цей вірш торував дорогу Кобзареві до Ужгорода і став своєрідним заспівом до здійснення давньої мрії закарпатців — спорудження пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Ужгороді. Але, на жаль, сталося так, що в день відкриття пам'ятника Кобзарю в Ужгороді йому не було надано слова. Він мав намір лише прочитати вірш-відповідь: «Кобзар у древнім Ужгороді».
Ю. Шкробинець, як перекладач, не міг оминути в своїй творчості невмирущу поезію Василя Довговича, Олексан-драДухновича, написану угорською мовою. Своїми перекладами та інтерпретаціями Юрій Шкробинець дав можливість широкому загалу читачів прилучитися до поетичної спадщини Юлія Ставровського- Попрадова, Олександра Павловича, Ф. Злоцького...
Відомий перекладач-енциклопедист Григорій По-рфирович Кочур, укладаючи разом з Максимом Рильським і Леонідом Первомайським переклади антології — чеської і словацької поезій, залучив до перекладу з цих мов Юрія Васильовича і сказав: «Перекладайте!.. Та поспішайте, бо часу обмаль...». Згодом з уст Г.Кочура Ю.Шкробинець почув, що, читаючи у рукопису . антології переклад вірша Марії Разусової-Мартакової «За мир!», М.Рильський унизу, під словами «Зі словацької переклав Ю.Шкробинець», дописав: «І дуже добре переклав...».
Чи не це авансоване заохочення М.Рильського, та чи не Кочурів натяк не обмежуватися угорцями додало, згадував Ю.Шкробинець, ще один імпульс до праці над перекладами з Гете.
Звернення Ю. Шкробинця до Йоганна Вольфганга Гете, на перший погляд, може здатися несподіваним або й випадковим. Насправді ж тут спрацювала прив'язаність перекладача до класики, бажання вийти на ширші обрії європейського письменства.
«Випадково зустрічаюсь з Федором Кулею, який обмірковує до ювілею Гете видати збірку перекладів Гете закарпатськими поетами-перекладачами, — пише Ю.Шкробинець.— Мене захоплено... Ще не в полон, але в магічне коло впливу... А тоді п. Куля каже: «А може ще перекладете?.. Місце у збірочці приготовлено...». Так, неначе йдеться про місце в раю... Насправді йдеться про нові муки творчості, про пекло, яке не лякає, а водночас і манить своїми стражданнями у пошуках слова».
Колишній посол Німеччини в Україні Ебергардт Гайкен у листі до Ю. Шкробинця писав: «Ви зробили прекрасну та цінну добірку до ювілею Гёте. Я та мої співвітчизники насолоджувалися чудовою українською мовою».
В останні роки життя він відчував не тільки матеріальну скруту, але й у спілкуванні. У його душі снували спомини про відмову йому в конкурсі на здобуття обласної премії в галузі перекладу ім. Федора Потушняка, мотивували тим, що: «Ви перекладаєте з іноземних мов на рідну, а в положенні записано: «Присуджується тим, хто перекладає з рідної на іноземну» (!)
За таких умов і сам Федір Михайлович Потушняк не удостоївся б премії, бо перекладав з іноземних мов на рідну.
І хай не буде нескромністю сказати про Юрія Васильовича Шкробинця словами Михайла Грушевського, якими він характеризував свого вчителя-латиніста . А.Якшича: «Він робив враження людини незвичайно ясної, м'якої, доброї вдачі, мудрого епікурій-ця... не захопленого кар'єрою, ні скупістю, ні амбіцією. Держався він дуже гідно, не шукав прихильності начальства, не добивався популярності, але вона сама йшла до нього».
18 березня 2001 року Юрій Васильович Шкробинець відійшов у вічність, тихо, як і жив. Похований на кальварії в Ужгороді.
Для увіковічнення пам'яті Юрія Шкробинця варто би в Ужгородському національному університеті встановити іменну стипендію ім. Ю.Шкробинця для молодих студентів-перекладачів, як і обласну щорічну премію ім. Ю. Шкробинця в галузі перекладу і перекладознавства.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати