Ювілейна річниця примушує замислитися над цією однією з найбільш неординарних подій світової історії, над її значенням для сучасної України. Досі ту війну вивчають і висвітлюють якось вибірково, дозовано. Беруться тільки за ті аспекти, які вигідні нинішній політичній кон’юнктурі, і замовчують усі інші.
Загалом баталістика ніколи не належала до найсильніших напрямків української історіографії. Багато чого ще тільки належить дослідити. Адже та війна виявилася переломною для всієї української історії, а сама Україна — однією з головних розмінних карт у Другій світовій і бонусом для переможців...
Самі українці спочатку були не так суб’єктом, як об’єктом подій. Вони так масово здавалися у полон 1941 року, оскільки не вважали сталінський режим своїм і не бажали гинути за нього. Тільки пізнавши гітлерівський терор, українці починають воювати на повну силу. Зі свого боку, Сталін робить низку жестів у бік України: перейменовує чотири фронти на Українські, відновлює республіканські наркомати закордонних справ та оборони, запроваджує орден Б. Хмельницького, нагороджує В. Сосюру за збірку «Любіть Україну» (щоб потім цькувати за неї ж), повертає О. Вишню із заслання у літературу, робить УРСР членом ООН. Звісно, все це мало більше декоративний, аніж сутнісний характер, а все ж сприяло бодай мінімальному національному відродженню. Головне ж, що кожна така поступка Сталіна була оплачена кров’ю сотень тисяч українських бійців і партизанів...
Найвагомішим же наслідком Другої світової для України стало включення до її складу Закарпаття. Нехай влада при цьому дбала перш за все про забезпечення спільного кордону з чотирма сусідніми державами, але розширення території за Карпати змінило всю ситуацію в республіці загалом, зокрема ще трохи наблизило її до Європи...
Власне, кожен регіон набув у тій війні свого безцінного досвіду, який багато в чому перегукується із сучасним. Багатостраждальний Донбас пережив у Другій світовій послідовно одну за одною вісім битв. Там не залишилося каменя на камені. Зараз там відбувається дев’ята — цілком сумірна з тими. І тоді, і тепер там воюють хлопці із усієї України. Щоправда, тоді там не було закарпатців (героїчний шлях частин Л. Свободи пролягав північніше — із Харківщини на Київ, бої за центр якого в листопаді 1943 року вели закарпатці). Тепер же там воюють і наші краяни. Символічно, що однією з найгарячіших точок цього літа була Савур-могила — висота на стикові Донецької, Луганської та Ростовської областей, за яку точилися запеклі бої й 1943-го. Величну стелу на її верхів’ї знищено артилерійським вогнем «братів зі сходу» і доморощеного криміналітету. Як і луганський музей укладача «Словаря живого великорусского языка» В. Даля. Варвари — вони і є варвари, незалежно від того, в яких одностроях і під якими прапорами воюють...
Крим відходив від Другої світової найдовше: відбудова Севастополя завершилася офіційно тільки 1957 року, вже у складі України. Від нинішньої руїни Крим теж відновлюватиметься роками, і теж у складі України. Тоді відбувся геноцид кримських татар у формі тотального виселення. Нині до цього ще не дійшло, але тенденція намітилася.
Наддніпрянщина втратила особливо багато — демографічний потенціал, споконвічні селянські традиції, не кажучи вже про колосальні матеріальні та культурні збитки. Все це відгукується там навіть сімдесят років потому. Те, що Київ час від часу знаходить сили ставати центром національно-політичного відродження — це феномен, який складно пояснити лише раціоналістичними чинниками.
Натомість для Галичини та особливо Прикарпаття війна затягнулася ще на ціле десятиліття після падіння Рейхстагу. Усе це відлунює досі й забезпечує специфіку того краю, зокрема активну участь галичан у подіях на сході.
І ще одна паралель. Після 1944 року у владні кабінети УРСР і, зокрема, Закарпаття приходять численні партизанські командири, а Верховну Раду взагалі очолює легендарний С. Ковпак. Цими днями народними депутатами масово стали командири добровольчих батальйонів...
Для Закарпаття та війна була особливо драматичною. Вона розпочалася раніше, ніж для інших наших земель — прологом Карпатської України. Точнісінько так само українські патріоти тоді покладали занадто великі надії на підтримку Заходу. І так само армію доводилося створювати на ходу. Усе те ж саме — зрада одних командирів, безпорадність інших і героїзм третіх — як і тепер. А ще до того 79 закарпатців брали участь у боях проти фашистів в Іспанії 1936 — 1939 рр. Після 1939-го боротьбу продовжила численна закарпатська діаспора по всьому світу. На теренах Франції уряд Чехословаччини в екзилі сформував окрему Чехословацьку дивізію, до неї увійшло 400 закарпатців. У складі союзних військ на Близькому Сході діяв чехословацький батальйон, також чеські підрозділи воювали в Єгипті й Лівії, і в їхньому складі налічувалося ще 218 закарпатців. У Британії було сформовано чеську дивізію з участю наших краян, яка згодом визволяла північну Францію.
Хортіївський окупаційний режим був м’якшим порівняно з гітлерівським. Однак для багатьох закарпатців найбільшим злом стало відправлення їх на східний фронт проти єдинокровних братів. Саме це викликало масові втечі через кордон, а потім і здачі в полон уже на фронті. Відтак більшість таких краян воювала вже на радянському боці. Закарпатці — люди традиційно миролюбні, але коли вже доводиться брати зброю за справедливу справу, то йдуть до кінця.
Внаслідок тієї війни Закарпаття увійшло до складу України і почало будувати радянську версію соціалізму — дещо пом’якшену порівняно з Наддніпрянщиною, та все одно доволі жорстоку. І все-таки це була потужна модернізація патріархального суспільства в індустріальному напрямку того часу. Основну частину матеріально-технічної бази і соціально-культурної інфраструктури, якою закарпатці користуються понині, було створено саме в перші повоєнні роки, і це прямий наслідок тодішніх перемог. Ці завоювання оплачено кров’ю самих закарпатців, а також українців та воїнів інших національностей із військ 4-го Українського фронту. Усього, за даними багатотомної «Книги пам’яті», 50 300 закарпатців у складі різних формувань брали участь в антигітлерівській боротьбі. Нині на Закарпатті — 42 військових кладовища та окремі братські могили, в яких поховано 3147 радянських воїнів. Найбільшим є Пагорб Слави в Ужгороді, де спочиває 924 бійці. Також в області — 270 пам’ятників і пам’ятних знаків про Другу світову війну.
Волелюбне піднесення, яке охопило українців у 1943 — 1944 рр., швидко було придушено сталінським режимом. Але саме тоді Україна переконливо засвідчила право на власну державність і здатність нашого народу мати свою державу. У цьому, мабуть, і є головне значення осінньої перемоги 1944 року для сучасної України.
Для того ж, щоби настрої багатьох українців врешті-решт реалізувалися, довелося боротися аж до 1991 року. А потім пережити ще кілька революцій, а відтак і відкритий збройний конфлікт із Росією, не подоланий і досі. Нині він затьмарює події сімдесятилітньої давнини. Проте навіть призабуті перемоги все одно впливають на сьогодення. Їхній досвід особливо потрібен зараз, коли ситуація на сході продовжує залишатися складною.
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
